— Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики,— мовив Кольберг.— Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.
Він замкнув валізу, і вони вийшли з комір.чини в коридорчик.
— Усе-таки щось знайшли,— сказав Кольберг,— хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера. Залишилось повісити ключі на місце, і можна вшиватися. Тут нам більше нема чого робити.
— Обережний дідько цей Маурітсон,— мовив Гунвальд Ларсон.— Може, в нього є ще квартири...— Не доказавши, він кивнув головою на двері, на яких трафаретом було написано червоною фарбою: "БОМБОСХОВИЩЕ", і запропонував: — Зайдімо, якщо відчинене. Оскільки ми вже тут..
Двері справді виявились відчинені. Видно було, що бомбосховище [324] використовували як сховок для велосипедів та інших речей. Крім кількох цілих велосипедів, там стояли розібраний мопед, два дитячі візочки, фінські санки й санки з кермом старої моделі. Біля однієї стіни хтось прилаштував столярний верстат, а під ним долі лежали віконні рами без скла. В кутку біля дверей стояв лом, дві мітли, дерев'яна лопата і два заступи.
— Мені завжди трохи моторошно в таких приміщеннях,— сказав Кольберг.— Під час війни, коли нам влаштовували навчальні тривоги, я кожного разу уявляв собі, що буде, як бомба справді завалить будинок і засипле вихід. Жах, та й годі.
Він озирнувся й помітив у кутку за верстатом старий дерев'яний ящик, на передній стінці якого ще не зовсім стерся напис: "ПІСОК". Зверху на ящику стояло бляшане відро.
— Дивись,— сказав він,— он старий ящик з-під піску, стоїть тут із часів війни.
Він підійшов ближче, зняв відро й підняв накривку.
— Навіть є ще пісок.
-ч Бо він не знадобився,— сказав Гунвальд Ларсон.— Принаймні не довелося гасити ним запалювальні бомби. А то що?
Він дивився на те, що Кольберг витяг з ящика й поклав на верстат.
Зелена брезентова сумка американського військового фаврну.
Кольберг відчинив сумку і виклав рядквм на верстат усе, що в ній було.
Скручена блакитна сорочка.
Русява перука.
Синій джинсовий капелюх із широкими крисами.
Темні окуляри.
І пістолет — "лама автомат" сорок п'ятого калібру.
XXIV
Жінка на ім'я Моніта зустріла Філіппа Труфаста Мауріт-сона аж через три роки від того літнього дня, коли її сфотографували на причалі Мея у шхерах біля Стокгольма.
То було останнє літо її шеетирічного,подружнього життя з Петером: восени він познайомився з іншою жінкою і відразу після різдва кинув Моніту з п'ятирічною дочкою Мо-ною. На його бажання вона подала в суд заяву про термінове розлучення з приводу зради; Петер квапивсь одружитися [325] з новою жінкою, що була вже на п'ятому місяці вагітності, коли йому нарешті оформили розлучення. Моніті залишилася двокімнатна квартира в Гекаренгені, і Петер не висловлював ніяких претензій на дитину. Він навіть відмовився від права регулярно зустрічатися з дочкою; потім виявилося, що він утримався і від обов'язку платити за дочку гроші. .
Розлучення погіршило не тільки матеріальне становище Моніти — найбільше її зажурило в цій прикрій історії те, що довелося кинути тільки-но почате навчання.
Вона давно відчула, як її зв'язує брак освіти, хоч не здобула її і не з своєї вини, оскільки ніколи не мала можливості вчитися.далі чи принаймні здобути якийсь фах. Після обов'язкових дев'яти класів вона вирішила на рік відкласти підручники, а тоді вступити до гімназії. Наприкінці того року вона зустріла Петера, вийшла за нього заміж, і думки про навчання довелось відсунути надалі. Через рік народилась дочка. Петер пішов на вечірні курси, і аж тоді, як він їх скінчив, за рік до розлучення, настала її черга. Коли Петер залишив її, про навчання довелось забути, адже няньки в дитини не було, і якби вона навіть знайшла її, то не мала б чим платити.
Коли народилась дочка, перші два роки Моніта сиділа з нею вдома. Та як тільки пощастило прилаштувати дитину до приватної няньки, що гляділа її вдень, вона знов пішла на роботу. Раніше, тобто після школи і майже до самих пологів, вона працювала в різних місцях, за неповних два роки встигла побути і секретаркою в канцелярії, і касиркою в крамниці самообслуговування, і продавщицею, і пакувальницею на фабриці, і офіціанткою. Неспокійна з натури, вона негайно кидала роботу, як їй набридало або хотілося якоїсь зміни.
Та коли після дворічної вимушеної перерви Моніта знов почала шукати роботу, виявилося, що з місцями стало скрутніше і нема вже великого вибору. Без фаху й корисних знайомств вона могла влаштуватись тільки на якусь низькооплачувану й нецікаву роботу. Нелегко було змінити місце, як воно тобі набридало. Щоправда, відколи Моніта почала вчитись і знов з'явилась надія на краще, легше стало витримувати вбивчу одноманітність конвейєра.
Три роки Моніта'працювала на хіміко-технологічній фабриці в південній околиці Стокгольма, але після розлучення, коли вона залишилась сама з дочкою і довелося перейти на скорочений робочий день з меншою платнею, вона раптом відчула себе ніби спійманою в пастку. З відчаю [326] Моніта звільнилася з фабрики, хоч і не уявляла, що буде далі.
Безробіття зростало, навіть досвідчені фахівці і люди з вищою освітою не мали де приткнутися або змагалися за низькооплачувані місця, що зовсім не відповідали їхній кваліфікації.
Якийсь час Моніта перебивалась на мізерну допомогу безробітним, і на душі в неї ставало дедалі тяжче. День у день треба було думати, як розтягти свої кошти, комірне, їжа й одяг для Мони забирали все, що їй щастило роздобути. Собі вона не купувала одягу, кинула курити, а купа несплачених рахунків однаково збільшувалась. ,Кінець кінцем, поборовши гордощі, вона понросила допомоги в Петера — як-не-як, а він мав ділити з нею видатки на Мо-ну. Петер сказав, що мусить думати про свою родину, але дав їй п'ятсот крон, якими вона негайно сплатила частину боргів.
Якщо не рахувати трьох тижнів тимчасової праці на комутаторі і двох тижнів на сортуванні хліба в одній великій пекарні, Моніта, власне, цілу осінь тисяча дев'ятсот сімдесятого року тинялася без діла. Загалом таке життя її влаштовувало б. Адже 'приємно довше поспати вранці, цілий день бути з Моною. Якби не грошова скрута, вона б не вельми клопоталась роботою/Бажання вчитися поступово також пригасло: навіщо гаяти час і силу, залазити в борги, коли єдина винагорода за це — нічого не варта посвідка і усвідомлення, що ти набула якихось знань. До . того ж Моніта почала здогадуватися, що високого заробітку і кращого місця праці ще не досить, щоб відчувати задоволення від участі в суспільному виробництві.