Вона почухала потилицю:
— Ну, то чого тобі треба?
— Побалакати про одного пожильця.
— Одного з моїх?
Вона насупилась, наголосивши на слові "моїх", ніби така можливість вразила й занепокоїла її.
— Не з теперішніх,— сказав Мартін Бек.
— Цього року тільки один вибрався.
— Сверд.
— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?
— Нема живого.
— Його вбили?
— Застрілили.
— Хто?
— Може, самогубство. Але ми цього не певні.
— А не можна нам розмовляти не так офіційно?
— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на "ти"? Вона похитала головою й мовила:
— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.
Мартін Бек ледь розгубився.
— Хочеш чаю? — раптом спитала вона.— Добра штука — чай.
Він залюбки випив би, але відповів:
— Нащо такий клопіт. Не треба.
— Дурниці,— сказала вона.-Який там клопіт. Стри вай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі. [306]
Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:
— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.
Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.
— Дякую,— покірно сказав він.
А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.
Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.
— Тридцять сім,— сказала вона, коли вже сіла до столу. Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.
— Як ти вгадала...— почав він.
— А що, справді вгадала? — перебила вона його.— Тепер їж.
Бутерброди були дуже смачні.
— Я вічно голодна,-пояснила Рея!-їм по десять або й по дванадцять разів на день.
Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.
— І нітрохи не гладшаю,— сказала вона.— Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.
Вона вм'яла три бутерброди. Мартін Бек з'їв один, повагався і взяв другий.
— Ти, бачу, можеш щось сказати про Сверда,— мовив він.
— Так, можу.
Вони розуміли одне одного з півслова. І чомусь це їх не дивувало. Здавалося, що так і має бути.
— Він мав якісь химери? — спитав Мартін Бек.
— Атож,— відповіла Рея.— Дуже чудний чоловік. Я його не розуміла і була навіть рада, коли він вибрався. А що все-таки з ним сталося?
— Його знайшли у квартирі вісімнадцятого червня. Пролежав мертвий щонайменше півтора місяця. А може, й довше. Мабуть, два... [307]
Рея зіщулилась.
— А хай йому дідько. Краще не розповідай подробиці. Я' надто вразлива, щоб Слухати всілякі страхи. Потім мені вони сняться.
_ Мартін Бек хотів сказати, що й не думав змальовувати все те. Але збагнув, що це зайве. А вона вже повела далі:
— Одне мені ясно.
— Що?
— У моєму будинку такого ніколи не сталося б.
— Чому?
— Тому, що я б цього не допустила.
Вона підперла долонею підборіддя, простягнувши вказівний і середній пальці обабіч носа. Ніс у неї був досить великий, руки дужі, нігті коротко обрізані. Так вона просиділа з хвилину, суворо дивлячись на Мартіна Бека.
Потім раптом устала й почала мацати рукою на полиці, поки знайшла сірники й сигарети. Тоді закурила й глибоко затяглася.
Погасивши недокурену сигарету, вона з'їла четвертий бутерброд, сперлась ліктями на коліна й похилила голову. Нарешті підвела очі на Мартіна Бека і сказала:
— Може б, я й не вберегла його від смерті. Але він не пролежав би два місяці. Навіть двох днів.
"Напевне ні",— подумки погодився з нею Мартін Бек.
— Власники квартир на винайм у нас — остання сво-лота,— повела вона далі.— Що вдієш, наш лад сприяє визискувачам.
Мартін Бек прикусив спідню губу. Він не любив ділитися своїми політичними поглядами і взагалі уникав розмов з політичним ухилом.
— Що, не треба політики? — спитала вона.— Гаразд, не будемо зачіпати її. Але так вийшло, що я стала власницею квартир на винайм. Чисто випадково — спадок. Зрештою, будинок непоганий, але що тут було, коли я сюди перебралася! Щуряча нора. Мій батечко, мабуть, за останніх десять років не поміняв жодної перегорілої лампочки і не вставив жодної розбитої шибки. Сам він мешкав далеко звідси і дбав тільки про одне: збирав квартплатню і викидав на вулицю квартирантів, що не могли вчасно заплатити. Потім він зробив із будинку гуртожиток і почав винаймати ліжка чужоземним робітникам і тим, що не мали де дітися. І дер з них. шкуру. Що вдієш, треба ж їм було десь мешкати. Майже в усіх будинках такі здирники.
Мартін Бек почув, що хтось зайшов до квартири, проте Рея навіть не обернулася. [308]
У дверях кухні з'явилася дівчина в робочому халаті і з вузликом у руці.
— Добрий вечір,-привіталась вона— Можна мені скористатися пральною машиною?
— Звичайно, можна.
Дівчина не звертала уваги на Мартіна Бека, але Рея сказала:
— Ви ж не знайомі? Це... нагадай, як тебе звати.
Мартін Бек підвівся і потис дівчині руку.
— Мартін,— сказав він.
— Інгела,— відрекомендувалась дівчина;
— Вона тільки-но переїхала сюди,— пояснила Рея.— В ту саму квартиру, де мешкав Сверд.— Вона обернулась до дівчини: — Як тобі квартира, подобається?
— На всі сто. Тільки туалет сьогодні знов коверзує.
— А хай, йому грець. Завтра ж уранці подзвоню слюсареві.
— Решта все добре. Слухай...
— Що?
— Я не маю порошку.
— Візьми за ванною.
— І грошами й не пахне.
— Нічого. Більше як на півкронгі тобі не треба буде. А тих півкрони відробиш мені. Замкнеш колись під'їзд або ще якось станеш у пригоді.
— Дякую
Дівчина зникла у ванній. Рея запалила нову сигарету.
— От тобі й загадка. Свердова квартира добра. Я відремонтувала її два роки тому. І платив він тільки вісімдесят крон на місяць. А однаково вибрався.