— Знаєш, про що я думав під душем? — спитав Мальмстрем.
Він щойно вийшов з ванної і саме дбайливо стелив на підлозі купальне простирадло. Другим простирадлом він обгорнувся навколо стегон, а трете накинув на плечі.
Мальмстрем був хворобливо охайний. Сьогодні зранку він уже вчетверте хлюпався під душем.
— Знаю,— відповів Мурен.— Про дівок.
— А як ти вгадав?
Мурен сидів біля вікна в шортах і білій сорочці й крізь морський бінокль милувався Стокгольмом.
Квартира, де вони переховувалися, містилась у багатоповерховому будинку на Данвікскліпан, і з вікна в них відкривався справді непоганий краєвид.
— Не можна змішувати дівок і роботу,— сказав Мурен.— Сам переконався, до чого це доводить.
— Я нічого не змішую,— ображено заперечив Мальмстрем.— Вже навіть подумати не можна.
— Чого ж, думай,— великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен. [249]
— Ти ба, та це ж Норшер,— сказав він.— і досі живий!
— Хто живий?
— Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?
— Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси — щось особливе.
— Негри,— поправив його Мурен.— А в цьому випадку — негритянки. Які ще негритоси?
Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.
— Не присікуйся,— сказав він.
— Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.
— Може, й так,— відповів Мальмстрем.— До речі, твоя була дуже волохата на лобку?
— Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.
— А губи?
— Чорні,— відповів Мурен.— Ледь відвислі.
— Моя, пригадую, казала, що вона метреса. Чи мадре-са. Я не помиляюсь?
— Тобто офіціантка. Твоя англійська мова, мабуть, була трохи рипуча. І вона вирішила, що ти машиніст.
— Може, принаймні була палка. А твоя?
— Операторка лічильної машини.
— Гм...
Мальмстрем витяг спідню білизну й шкарпетки, роздер
поліетиленові пакети й почав одягатися.
— Так ти на труси прогайнуєш увесь свій маєток,— зауважив Мурен.— Дуже дивне захоплення, їй-богу.
— Авжеж, ціни страх як ростуть.
— Інфляція,— сказав Мурен.— І винні ми самі.
— Як це, в біса, винні? Ми стільки місяців просиділи під замком. .
— Ми викидаємо на вітер купи грошей. Злодії — страшні марнотратники.
— Про тебе цього не скажеш.
— Ні, але я рідкісний виняток. Зрештою, я трачу багато на їжу.
— Ти такий скупий, що навіть шкодував грошей на дівок в Африці. Це через тебе ми ри дні яловіли, поки не натрапили на дармових.
— Я був ощадливий не тільки з економічних міркувань,— сказа в Мурен.— І аж ніяк не тому, що боявся викликати інфляцію в Кенії. Але взагалі-то я вважаю, що гроші втрачають [250] свою вартість там, де порядкують злодії. Якщо вже комусь треба сидіти в Кумлі, то це нашому урядові.
— Гм.
— І тим, що орудують у компаніях. До речі, мені трапився в одній книжці цікавий приклад того, як може виникнути інфляція.
— І як?
— Коли англійці в жовтні, дев'ятсот вісімнадцятого року захопили Дамаск, вони' удерлися в державний банк і забрали собі всю готівку. Але солдати не розуміли вартості тамтешніх грошей. Один австрійський кавалерист дав півмільйона якомусь хлопчині, який потримав його коня, поки він мочився.
— А що, коли кінь мочиться, його неодмінно треба тримати?
— Ціни виросли у сто разів, через кілька годин згорток туалетного паперу вже коштував тисячу тамтешніх крон.
— Невже в Австралії був папір для гузна? Уже в той час?
Мурен зітхнув. Інколи йому здавалося, що він і сам подурнішає, коли розмовлятиме тільки з Мальмстремом.
— Дамаск — місто в Аравії,— понуро пояснив він.— А ще точніше — в Сірії.
— Ти диви.
Мальмстрем нарешті одягся і тепер розглядав себе в дзеркалі. Щось мурмочучи— під ніс, він розпушив бороду й сердито струсив пальцем непомітну для звичайних людей порошинку з модного піджака.
Потім розстелив на підлозі ще двоє купальних простирадл, підійшов до шафи, дістав з неї свою зброю, порозкладав її на простирадлах і приніс ганчірки та банку пасти для чищення.
Мурен неуважно ковзнув поглядом по цьому арсеналі і спитав:
— Скільки разів ти вже її чистив? Вона ж нова, майже що з фабрики.
— У всьому треба мати лад,— відповів Мальмстрем.— Зброя — це тобі не іграшки.
Можна було подумати, що вони готуються до війни, принаймні до державного перевороту. На простирадлах лежало два пістолети, револьвер, два автомати і три дро— . бовики з укороченими дулами. .
Автомати були звичайного шведського військового взірця, а решта зброї — з чужоземним тавром.
Пістолети були великого калібру — дев'ятиміліметровий іспанський парабелум "файрберд" і автоматичний "лама IX-А" сорок п'ятого калібру, револьвер "астра кадікс" сорок п'ятого калібру і один дробовик "маріца", також іспанський. Решта два були з інших місць Європейського континенту: бельгійський "континенталь супра де люкс" і австрійський "ферлах" з романтичним написом "Forever Yours"*. Мальмстрем вичистив пістолети і взяв бельгійський дробовик.
* Навіки твій (англ.).
— Тому, хто обрізав цю рушницю, варто було б самому вгатити заряд дробу в сопло,— буркнув він.
— Може, вона дісталася йому не тим шляхом, що нам.
— Га? Не розчовпав.
— Я хочу сказати, що, може, він здобув її нечесним способом,— поважно пояснив Мурен.— Ану ж він її вкрав.-Він знов приклав доочей бінокля і за якусь хвилю додав: — Справді-таки, Стокгольм імпозантне місто. Слово честі.
— Як це?
— Але милуватися ним треба з відстані. Навіть добре, що ми рідко буваєм надворі.
— Ти боїшся, щоб тебе не обікрали в метро?
— Ще гіршого. Наприклад, щоб мені хтось не вгородив стилета в спину. Або не вдарив обухом по голові. Або щоб я не потрапив під копито схарапуджених поліційних коней, їй-богу, мені шкода людей.
— Яких це людей? Мурен махнув рукою.
— Тих, що там унизу. Уяви собі, що ти висотуєш із себе жили, щоб сплатити черговий внесок за машину чи за дачу, а тим часом твої діти отруюються наркотиками. Якщо твоя жінка вийде надвір після шостої — чекай, що її зґвалтують. Та йусам ти спершу добре подумаєш, перше ніж виберешся на вечірню.
— На яку вечірню?
Це я просто для прикладу. Маєш у кишені більше, як десятку,— тебе пограбують. А коли в тебе менше — гицлі штрикнуть тебе ножем зі злості за свою невдачу. Я недавно читав у газеті, що поліцаї вже бояться ходити по одному. На вулиці їх можна побачити,дедалі рідше, тому так важко підтримувати лад. Десь таке. І це написав хтось із вищих урядовців міністерства юстиції. Атож, добре буде виїхати звідси і більше ніколи не повертатися.