— А хіба я сказав, що підозрюю вас у чомусь? — мовив Бульдозер, підсовуючи Русові попільничку.— Просто нам треба побалакати про пограбування у п'ятницю.
— Яке пограбування? — не зрозумів Вернер Рус.
— Пограбування банку на Горнсгатан. Вдалий наскок, дев'яносто тисяч, нічогенькі гроші, тільки не пощастило клієнтові того банку, якого при цьому вбили,— сухо сказав Бульдозер Ульсон.
Вернер Рус вражено витріщив на нього очі й похитав головою.
— Щось ви не туди гнете,— сказав він.— Кажете, в п'ятницю?
— Саме так,— відповів Бульдозер.— Ви, звичайно, того [243] дня були у від'їзді. Чи, пак, у рейсі. І куди ж ми залетіли в п'ятницю?
Бульдозер Ульсон відкинувся на спинку стільця, само-вдоволено дивлячись на Руса.
— Куди ви залетіли, не знаю, а я в п'ятницю був у Лісабоні. Можете перевірити в авіакомпанії. За розкладом посадка в Лісабоні о чотирнадцятій сорок, а ми на десять хвилин запізнилися. В суботу вранці о дев'ятій десять вилетіли і сіли в Арланді о п'ятнадцятій тридцять. Я обідав і ночував у готелі '"Тіволі", що також можна перевірити.
Вернер Рус теж відкинувся на спинку стільця і переможно глянув на Бульдозера, який аж сяяв з радощів.
— Чудово,— сказав він.— Прекрасне алібі, пане Рус— Він рвучко подався вперед, зім'яв сигарету в попільничці й повів далі:— Але панове Мальмстрем і Мурен не були в Лісабоні, правда?
— Якого біса їм робити в Лісабоні? Зрештою, не моя справа стежити за Мальмстремом і Муреном.
— Не ваша, пане Рус?
— Не моя, я вже не раз казав вам. А щодо того випадку в п'ятницю, то я останніми днями не читав шведських газет, отже, не знаю ні про які грабунки.
— Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки "рено". Гадаю, ви розумієте, що вбивство — це вже інша стаття, пане Рус?
— Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене?— роздратовано спитав Рус.
— Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? — спитав Бульдозер.
— Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.
— І ви не знаєте, де вони?
— Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.
Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.
— Що ж,— байдужим голосом сказав він,— це неважко перевірити.
Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.
Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав: [244]
— Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.
— Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?
Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.
— Цілком можливо, що в них був,спільник або спільниця,— захоплено пояснив свою думку Бульдозер.— Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька.— Він ляснув пальцями й додав: — Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила —за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.
Рус зиркнув на нього з-під лоба.
— Авжеж, вона ще не втекла,— патетично вигукнув Бульдозер.— Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?
Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. —.А нащо мені гадати? — мовив він.— Все це мене не стосується.
— Звичайно, ні,— погодився Бульдозер.
Він задумливо подивився на своґо співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:
— Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?
— Так, запевняю,— відповів Вернер Рус— І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.
— Гадаю, пане Рус,-ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, шо ви все-таки спілкувалися з ними.
— Ні, не розумію.
Бульдозер приязно всміхнувся йому.
— Та невже? — Він ляснув долонями по столу й підвівся.— [245] Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.
Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки.і квапливо подався коридором.
Коли двері за ним зачинились, Вернер Рус устав, пн дійшов до вікна й виглянув крізь щілини жалюзі на вули-: цю. Він трохи постояв, стиха насвистуючи, тоді позирнув на годинника, насупив брови, швидко'вернувся до столу й сів у Бульдозерове крісло. Потім підсунув до себе телефонний апарат і з'єднався з містом. Він набрав номер і, поки чекав на відповідь, заходився по черзі висувати шухляди й дивитися, що в них є. Нарешті в трубці озвався голос. .
— Привіт, маленька, це я. Слухай, може, зустрінемось трохи пізніше? Мені треба побалакати тут з одним чоловіком, на це піде години зо дві.
Він витяг з шухляди ручку з тавром "Належить державній установі" й поколупав нею у вільному вусі.
— Ну звичайно, а потім підемо кудись перекусити. Я голодний, як пес.
Він покрутив ручку в руках, кинув її назад і знов засунув шухляду.
— Ні, я не в шинку. Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.
Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.