Замглай

Сторінка 2 з 14

Дрозд Володимир

Зачинився господь у першому раї, що для себе одгородив і де хатку з глини зліпив. Довкола його хати багато руж цвіло. І сотворив, господь з ніжного ружевого квіту дівчину. І була вона така вродлива, що зорі збігалися зирнути на красуню, коли вона йшла по небу. Відтоді Чумацький Шлях на небесах мерехтить.

Поставив господь дівчину перед очі Адамові й мовить: "Ось тобі жона". Глянув Адам, скривив вуста: "Навіщо мені, боже, дружина з ружевого квіту? Хочу, щоб була, як і я, з тіста". Приспав господь Адама, з сонного ребро вийняв, з ребра Єву вирізьбив. Поставив поруч ту, що з ребра Адамового, і ту, що з ружевого квіту, і мовить до Адама: "Котру, чоловіче, уподобаєш — з ребра свойого чи з ружевого квіту?" — "Уже ж мені лучча та, що з ребра мого",— відказав Адам.

А згори на них сонечко дивилося. Полюбилася йому панна, що з ружі. Просить сонечко господа: "Віддай, боже, ту, що з ружевого квіту, за мене". Послав бог красуню до сонцевої хати, і стали вони жити вдвох, і народилися в панни, що з руна, діти, започаткували рід людський. Отож, як запитуватимуть тебе, Гнатку, на землі, чи не безбатченко ти, кажи гордо: "Я — син сонця".

Щасливо булося об ту пору на світі. Щоранку, тільки-но сонце визирало з-за пруга, край неба з'являлася дивної вроди панна в шовковій плахті, в червоних сап'янових чобітках з золотими підківками, а на голові — вінок із ружевого квіту. Несла вона в руках срібне відерце, а через плече — червоними півнями вишитий рушник. Вмивала панна сонечко, рушником втирала, і світило воно тоді багато ліпше, ніж тепер. Кожного ранку милувалися люди з панни. І господь разом з ними радів своєму дивному творінню, та й покохав панну, яка з ружевого квіту. Одного дня узяв її бог до себе, мовивши: "Я дам її синові своєму за матір". І якщо запитуватимуть у тебе на землі, чий ти, кажи, Гнатку, з любов'ю та вірою: "Я син тої, що її господь узяв своїй дитині за матір".

— А що ж сонце, діду?

— А сонце з журби заслабло, схололо і не з'являлося на небозводі. Глуха ніч облягла землю. Люди думали, що ночі не буде кінця. Я ж бурлакував по небу, здибав на прузі холодне сонце, затопив у нім, та уже й не пішов од сонця, бо...

І дід Опанас поспіхом узявся до люльки.

Гнатко народжується

...Було мені синьо в очах, а по тому сіріти стало: земля забовваніла крізь ранковий туман. А на землі, наче на карті, проступила зеленувата рудизна боліт, оторочена лісами. Біля неї село. Друга хатина од поля — се ж моя прабаба в ній живе. Аж туди і блискавка цілить, яка мене з неба варганить... І я зарепетував: — Бабусю! Од вікна одійдіть!..

Прабаба вчула, од вікна відступила, перехрестилася, а блискавка — прямісінько в стріху. Стріха спалахнула, наче порох, гарячим вітром війнуло, зчухрало мене з блискавки і кинуло у цебер з пійлом для корови. Пійло виплеснулось на прабабину хату і пожежу згасило. Я ж на дубовім денці цебра віддихуюся. Зозуляста курка вхопила мене у дзьоба, кузька — думала, і, радісно кудкудакаючи, вистрибнула на тин. Побачила з вікна таку веремію прабаба, вибігла на ґанок та як заголосить:

— Людоньки, се ж у мене онучок народився! Та підібрала поділ і через тин — за куркою. Бігла зозуляста через капусту, з переполоху загубила мене. У капусті і знайшла мене прабабця.

Гнаткові забавки

А що вже збитошний був, доки підріс,— не доведи господи.

З першого дня на землі так і шукав, яку б шкоду вчинити. Посадила прабаба в старому решеті зозулясту на яйця. А я сипнув під курку горіхів. Вилупилися з яєць курчата, з горіхів — ліщиновий гай. Та густезний — ні пройти, ні проїхати без сокири. Зозуляста курчат розгубила, квокче, курчата наполохано вителенькують, лисиці в гаю розплодилися, вовків з Чорного лісу набігло, і ведмедів бачили. Вовки сусідських овечок порізали, ведмеді прадідову пасіку розорили, сусіди нарікають, прадід з корчми не виходить — горе запивав.

Прабаба розсердилася, вхопила решето — і в Оскрівку. Поплив гай у решеті по Оскрівці, вовки виють, лисиці дзявкають, ведмеді ревуть. З Оскрівки виплив у Жерело, із Жерела — в Живець, із Живця — в Невклю, із Невклі — в Дніпро. Зачепилося решето за дніпровський поріг, зробилося островом, і постала на страх татарам, туркам та ляхам Запорізька Січ.

А то унадився до прабабиних гладущиків з молоком Сон. Тільки-но сонце на димар сяде, а він уже й бреде попідтинню до нашого льоху: заспаний, клаповухий, поділ сорочки вишневим листям цяткований — днював у вишняку. Я Сон у льоху причинив і шворнем двері заклав. Звечоріло. Місяць вибрався на небо, зір страшенну силу насипало, а сну в людських очах нема. Я на печі в кулак хихикаю, а односельці по селу блукають, через тини перегукуються. Надумала прабабка з безсоння сметану на масло сколотити, пішла до льоху, а Сон між гладущиків у клубочок згорнувся і тремтить, перемерз. Глянув на прабабу жалібними очима:

— Се Гнаткова забавка...

Було мені та й не перебуло, а я вже нову шкоду надумав. Упіймав чорну прабабину кішку і, загнуздавши сонце, кінець вузди до кішчиного хвоста прив'язав. Уздріла чорна кішка над собою розпашіле сонце, випорснула з рук і — драпака навколо землі. Сонце за нею поволочилося. Пакульці спати вклалися, а вже сонце з-за пруга вигулькнуло. За ложки, а сонце встигло до зеніту добратися. Коней у плуги впрягли, а й розпрягати час, звечоріло. Вигнали коней у нічне, а вже на день благословляється. І мчали, мерехтячи, наче спиці в колесі, ніч за днем, — день за ніччю, аж поки сонце від тих гонів схудло і вуздечка йому з голови сповзла. Прибігла кішка у двір, шерсть — дибки, із зелених очей червоні іскри сиплються, а до хвоста обсмалена вуздечка прив'язана.

Прабаба одразу здогадалася, хто цей бешкет учинив, загнала мене віником під піч і дверцята зачинила.

Політ до пекла

Темно під піччю і тепло, наче зернині у вусі. Повзу: солом'яна потеруха, пір'я, череп'я. Мишва шарудить по закапелках. Рогача з обламаним вушком намацав, щербатого совка, гармату, що з нею прадід на горобців війною ходив.

Раптом провалилася земля підо мною, і покотився я по крутім косогорові, та все швидше й швидше, ніби падав з печі на долівку. Котився три дні і три ночі, і була довкола тьма. По тому їдко-бурякове проміння пронизало пітьму, і повіяло сірчаним та смоляним духом. Аж тепер дотямив я, що кочуся по мишачій норі прямісінько в пекло. Давно прабаба жалілася, що миші на смолу котів ловлять.