Замглай

Сторінка 11 з 14

Дрозд Володимир

І забриніла в Опанасові душа, і народився він знову.

Приземлення

...Отак ми з дідом Опанасом на печі, в хмарах, баляндрасимо, аж хата наша облягла, наче човен, що пристав до берега. У кожне віконечко по сонечку зазирає, а за вікнами — Ховхля леліє, зелений Замглай жовтим лататтям підперізується.

Тільки дістав я з полиці зуби, а кум Хома уже поріг переступає:

— Поки ви в хмарах витали, з волі їхньої царської величності Генеральна канцелярія подарувала обох вас мені в одвічне пользованнє... Тож кожного дня лупитиму з вас шкіру на спродаж. Завтра і шкуродерів пришлю...

Мовчали ми з дідом день і всеньку ніч, а як на світ благословилося, мовив я дідові Опанасу:

— Поїду до Мрина в Генеральній канцелярії правду питати.

А дід посміхнувся у вуса, що вже затемніли над верхньою губою, та й мовить печально:

— Ще ніхто, онучку, в канцеляріях правди не знаходив. Посадять тобі на плечі Канцеляристу — лише й того.

— А таки, думаю, поїду.

Кобила з піску

Вийшов я на берег Ховхлі. Сизий туман над водою, по сизому — ранкова зоря зайнялася. Я чистого піску в пригорщі набрав, з води перевесел накрутив. З піску кобилу ліплю, водяними перевесла в'яжу, аби не розсипалася. Постала кобила, мов у цигана куплена. Я сонячного проміння насмикав, хвоста кобилі приштукував. Хвоста підняв і дух у кобилу вдмухнув.

Забила копитами кобила, головою замахала — пити. Пила з Ховхлі — сама калюжка лишилася. Химчиним курям по коліна. Русалки та водяники з ріки в болото Замглай шугонули, очеретами зашарудівши. Литвини по Ховхлі плоти гнали — кобила плоти ковтнула. Литвини викупного за плоти вимагають.

Я — охляп на кобилу, п'ятами в боки та й перемахнув через Ховхлю. Поїхав понад Замглаєм, дороги до Мри-на, де Генеральна канцелярія, допитуюся.

Весела подорож

Бреду по крутім хребті кобили, потом умиваючись, а на плечах моїх — Канцеляриста.

— Чому не усміхаєшся, мужичок? Може, не радий, що везеш такого значного пана?

Та й стиснув мені голову коліньми, аж в очах потьмаріло.

— Радий! Радий! — гукаю, і засміявся — на кутні.

— А що, може, я важкенький? — не вгавав Канцеляриста.

— Легенькі, пане, легенькі! — та й підхихикнув, аби вгодити.

А Канцеляриста знову мою голову в коліна:

— Як це такий значливець може бути легеньким?

— Важкі, ваша милість, ох і важкі...— правдиво зітхнув я.

— Важкий, бо дуже мудрий... — запишався Канцеляриста.

— Ох, паночку, — шепочу, бо вже сім потів зійшло і восьмий виходить,— дай бог вам здоров'я, яку ви велику науку посідаєте...

А Канцеляриста шкіру мені дере, під сонечком сушить і на тих пергаментах кров'ю моєю пише.

— Що ж то ви, паночку, таке мудре пишете? — питаю з останніх сил.

— А пишу, якою ногою коли ступати мусиш, везучи мене,— поважно відповів Канцеляриста.— А скоро уже канцелярія?..

— Та ось на гору виберемося, а відти і Мрин видать, паночку,— шепочу, а сам по сонечку прямцюю. Над Канцеляристок) пара клубочиться, і підсохлий пісок мені за комір сочиться. Добрався я кобилі до чубка, зупинився між вух. Замглай зеленіє внизу, до нього тулиться Ховхля, між Ховхлею та Оскрівкою на пагорбі панський палац з людських кісток вимурований біліє, а біля палацу на панській стайні Хомині шкуродери з діда Опанаса шкіру деруть. Тупочуться довкола діда, пилюга — стовпом. Тут дід Опанас як апчихне у бік Замглаю — вихор закрутився млинком, розчесав очерети і піщану кобилу з піщаним Канцеляристою та мною підхопив. Розсипалися від дідового апчихання в порох і кобила, і Канцеляриста.

А я полетів перекидьки з небесної блакиті в Замглай.

Болото

Занурився в болотяну твань по самісінького носа. Було вже літо, болото нагрілося, і купіль сповила мене лагідно та ніжно. Заколисуюче шумів очерет, гули болотяні джмелі, між купинням затишно зеленіла, наче вишита на полотні, вода. Млість розлилася по моїм тілі, і я задрімав.

Розбудили мене жаби. Витрішкували на мене круглі, банькуваті очища й кумкали. Над Замглаєм зоріло небо, чуже, непотрібне болотові й від того дивакувате. "Зорі блимають,— думаю.— А в болоті тепло. Мох лоскочеться. Осока з вітерцем жебонить. Качки у заводі полощуться. Жаби кумкають. І кому воно усе те треба, щоб по землі безтямно метлятися? То холодно тобі, то жарко, то мулько, то болить тобі, то іншому боляче робиш, а навіщо? Все одно, рано чи пізно, а там, під Замглаєм, усі будемо". І озвавсь я, аби мене за свого на болоті мали:

— Кум-кум! Кум-кум!

— Здоров будь, Гнатку! Здоров будь, куме! — радо одгукнулося болото. Я зирк, аж то не жаби на купині, а чортенята, ріжки стримлять з темно-зелених голівок, мов свічечки. "Отой, що в пеклі, вам кум..." — хотів було я сказати щиросердо, але чомусь змовчав. Воно ж таки й так: якщо вже сидиш на болоті, не прикидайся, що ти на покуті, під божницею. А ще ніколи не було мені так затишно, як у болоті, навіть під Ховхлею, під вербою, на якій груші ростуть. Куди звідси поспішати?! Сказав я задля ввічливості й толерантності:

— Кум!..

— Кум! Кум! Кум! — щасливо загув Замглай, аж у Чорному лісі відлупило:— Кум! Кум!

Тут забурила у заводі вода, зашумів очерет, і на моху простелився старий, підтоптаний дідько. Був гладкий з обличчя, погладжував барилкувате черевце і осміхався до мене по-приятельськи:

— Будь здоровий, куме Гнате! Як ся маєш? Які новини в Пакулі?

— Кум-кум! — кажу я і пильненько придивляюся. — А ви ж з яких будете?

— Не впізнаєш, Гнатку? — вдоволено зареготав дідько, повів долонею по піску, підняв машкару, і з-під маш-

кари блимнув вид пана Хоми:— Е-ге-ге, недовго мені цього разу довелося землю топтати. Зідрав я з твого діда, поки ти правду по канцеляріях шукав, три шкури, а як почав четверту драти, з'явилися перед мої очі сам пан Люципер і ласкавенько мовлять: "Давно я на тебе дивлюся, пане Хомо, і заздрю; таких шкуродерів немає в моїм пеклі і не буде ніколи. Наймаємо сарицян, сироїдів та поторочів, ті з чужинця і сім шкур здеруть, але щоб зі свого брата, як ви, Хомо,— такого ми ще не бачили. Тож мітимо вас узяти до пекла на головного шкуродера..." Я тут одразу зметикував, що однаково заберуть, то чи не ліпше охочого із себе вдати, аніж іти з примусу, не ми ж, врешті, пекло вибираємо, а воно нас. Став я Люциперові руки цілувати, а він мене в оберемок і сюди, під Замглай. Тепер я туточки за головного. Кум-кум!