— І тоді я протестуватиму. — Єпіскоп випростався, на його лагідному обличчі проступила суворість воїна. — Церква не буде мовчати.
— Вас виженуть зі служби, — попередив його Ернест.
— Я доведу вам протилежне, — заперечив єпіскоп. — Коли все, що ви казали, — правда, я доведу, що церква помилялася з невідання. Навіть більше, я переконаний: усе жахливе в нашому суспільстві існує лише тому, що про те не знає панівний клас. Коли він дізнається, він виправить усі свої хиби. А розкрити йому очі — це місія церкви.
Ернест засміявся — відверто глумливо; і я стала на захист епіскопа.
— Не забувайте, — сказала я йому, — що ви бачите справу лише з одного боку. І в нас є багато гарного, хоч ви того й не хочете визнати. Єпіскоп Моргауз правду каже. Всі страхіття в нашому суспільстві можливі лише через те, що панівний клас нічого про них не знає. А причина та, що класи надто відмежувались один від одного.
— Коли хочете знати, навіть дикі індіяни не такі жорстокі й кровожерні, як ваші капіталісти, — відказав Ернест, і в ту мить я майже зненавиділа його.
— Ви нас не знаєте. Ми не жорстокі й не кровожерні.
— Доведіть, — кинув він мені виклик.
— Як можу я довести де… вам? — Мене вже брала злість.
Він уважно подивився на мене.
— Я не прошу вас довести це мені. Доведіть це самі собі.
— А я й так знаю.
— Нічого ви не знаєте, — гостро відповів він.
— Тихо, тихо, дітки, — заспокійливо озвавсь тато.
— Яке мені діло… — почала я обурено, але Ернест перебив мене:
— Скільки мені відомо, ви — чи ваш батько, це те саме — маєте акції Сьєррських заводів.
— Ну й що з того? — відрубала я.
— Та нічого, — мовив Ернест повільно, — коли тільки не зважати на те, що сукня, яку ви носите, заплямована кров'ю. Страва, яку ви їсте, присмачена кров'ю. Кров малих дітей і дужих чоловіків крапає з вашого даху. Досить мені заплющити очі, і я чую, як вона крапає: кап, кап, кап — кругом мене.
Ніби прислухаючись до того крапоту, він заплющив очі і відхилився на бильце крісла. Сльози бризнули мені з очей від такої образи. Ще ніколи ніхто так брутально зі мною не поводився. Єпіскоп і тато, збентежені й уражені, спробували звести розмову на спокійніші теми, але Ернест розплющив очі, подивився на мене і порухом руки спинив їх. Губи його були суворо стиснуті, а в очах уже не світилась усмішка. Але я так і не дізналася, що він хотів сказати, яку нову кару готував мені, бо в ту саму мить до нас на веранду зазирнув якийсь чоловік, що йшов повз наш будинок вулицею. Був той чоловік високий, бідно вдягнений і ніс на спині цілу гору плетених столиків, стільців та ширм. Він дивився на наш будинок, ніби міркуючи, чи не спробувати продати нам щось із свого краму.
— Його звуть Джексон, — промовив Ернест.
— Такий здоровенний чолов'яга мав би працювати, а не ходити з крамом по хатах{22},— сказала я.
— Подивіться на його лівий рукав, — тихо відповів Ернест.
Я глянула й побачила, що рукав порожній.
— Та кров, що крапає з вашого даху, як мені вчувалося, витекла і з його руки, — вів далі Ернест. — Джексон утратив руку на Сьєррських заводах. А ви тоді покинули його на життєвому шляху здихати з голоду, як скалічілу коняку. Кажучи "ви", я маю на увазі адміністрацію та правління компанії, що їм ви й інші акціонери платите гроші за керування вашими заводами. З Джексоном стався нещасливий випадок. Стався тому, що Джексон намагався вберегти для компанії кілька доларів. Побачивши між зубцями барабана тіпальної машини камінець, він простяг руку, щоб його вихопити, бо той камінець вибив би на барабані два ряди зубців. Але руку захопило барабаном і розтрощило аж до плеча. Це сталося вночі. Завод тоді працював день і ніч, бо ринок вимагав продукції, а акціонери хотіли жирніших дивідендів. Простоявши біля машини багато годин, Джексон стомився, рухи його стали мляві, тому він не зміг вчасно вихопити руку, і машина затягла її. А в нього жінка й троє дітей.
— І що зробила компанія для нього? — спитала я.
— Нічого. А втім, дещо зробила — вона виграла позов, коли Джексон подав у суд на відшкодування непрацездатності, вийшовши з лікарні. Адже в компанії, знаєте, дуже вправні адвокати…
— Ви не все розповіли, — сказала я переконано. — А може, ви й самі всього не знаєте. Може, цей Джексон зухвало повівся.
— Зухвало! Ха-ха! — засміявся Ернест сардонічно. — Боже мій! Зухвало повівся! З відірваною рукою! Ні, Джексон дуже плохий, покірливий чоловік, і ні про яке зухвальство мови не було.
— Але ви самі кажете, Джексон програв свій позов, — наполягала я. — Якби то була вся правда, що ви розповіли, цього не могло б статися.
— Судові справи компанії веде полковник Інгрем. А він дуже спритний адвокат.
Ернест пильно подивився на мене, а потім додав:
— Ось що я пораджу вам, міс Канінгем. Поцікавтеся справою Джексона.
— Я вже сама так вирішила, — відповіла я холодно.
— От і гаразд, — промовив Ернест добродушно. — Я розкажу вам, де його знайти. Але повірте, мені стає страшно, як подумаю про все, що вам розкриє його рука.
Отак сталося, що ми обоє, епіскоп і я, прийняли Ернестів виклик. Коли епіскоп і Ернест пішли, мене ще довго пекла образа — і за себе, і за весь свій клас. "Це якась потвора", — думала я про Ернеста. В ту хвилю я ненавиділа його і втішала себе одною думкою: а якої ще поведінки можна чекати від колишнього робітника?
Розділ III
ДЖЕКСОНОВА РУКА
Чи гадала я тоді, яку фатальну роль відіграє у моєму житті рука Джексона! Сам він не справив на мене великого враження, коли я розшукала його. Знайшла я його в старенькому перехнябленому бараці{23} на околиці, поблизу затоки, край болота. Довкола стояли калюжі гнилої води, вкритої зеленим баговинням, і отруювали повітря нестерпним смородом.
Джексон видався мені саме такий, як описував його Ернест, — плохий і покірливий. Він щось плів із комишу, не кидаючи роботи й тоді, коли я розмовляла з ним. Проте, попри всю його лагідність та сумирність, мені вчулася в його голосі прикра нотка, коли він сказав:
— Вони могли б узяти мене бодай за сторожа…{24}
Випитала я в Джексона небагато. Я вже подумала була, що він просто тупий, коли мені впало в вічі, як спритно працює він однією рукою. Ні, на тупість те не виглядало… Мені набігла ще одна думка.