Таким чином наша організація непомітно обплутувала своєю павутиною всі органи Олігархії, і тому я була зазнайомлена з усім, що діялося в зовнішньому світі. Ще й більше, кожен ув'язнений депутат мав зв'язок з нашими відважними товаришами, які ховалися під личиною прислужнів Залізної П'яти. Хоч Ернест сидів у тюрмі за три тисячі миль від мене, на тихоокеанському узбережжі, я весь час могла вільно з ним листуватись.
Соціалістичні лідери, що сиділи по тюрмах, так само, як і ті, що залишалися на волі, могли брати активну участь в обговоренні всіх важливих питань і, отже, керувати спільною боротьбою. Вже через кілька місяців відкрилася змога декому з них улаштувати втечу, та коли ми побачили, що ув'язнення не перешкоджає нашій діяльності, вирішено було не квапитись. Крім п'ятдесяти двох депутатів, в ув'язненні перебувало ще цілих три сотні наших керівних працівників. Поклали визволити їх усіх разом. Якби частина з них утекла раніше, це примусило б Олігархію пильніше стерегти решту. Крім того, ми вважали, що одночасне визволення всіх наших в'язнів по всій країні справить величезний моральний вплив на пролетаріат. Воно мало показати нашу силу й піддати йому впевненості в боротьбі.
Отож вирішили, що, коли мене випустять на волю, я муситиму зникнути сама і знайти надійну схованку для Ернеста. Але навіть зникнути з очей поліції було нелегко. Не встигла я вийти на волю, як ціла зграя шпигунів Залізної П'яти стала нюшити за кожним моїм кроком. Мені треба було добитися до Каліфорнії, а для цього перш за все я мала збити їх із сліду. Мені й зараз стає весело, коли я згадаю, як це було зроблено.
Саме тоді Залізна П'ята стала запроваджувати паспортну систему на зразок російської. Я не могла переїхати через усю країну в своїй власній подобі. Мені треба було зовсім зникнути, якщо я хотіла коли-небудь знову побачити Ернеста. Інакше я сама б навела шпигунів на його слід, якби йому пощастило втекти. Не могла я і пускатися в мандрівку через континент у вигляді простої робітниці. Залишалося тільки одне — виставити себе за члена олігархії. Надолігархів було зовсім небагато, але олігархів дрібних, таких як Віксон, що мали по кілька мільйонів, були тисячі. Вони становили опору влади надолігархів. А вже жінкам та дочкам тих дрібних олігархів і ліку не було, тому ми вирішили, що мені найкраще замаскуватись одною з них. Через кілька років, коли паспортну систему настільки вдосконалили, що всіх чоловіків, жінок і дітей у країні й кожен їхній рух було взято на облік, цього вже по пощастило б зробити.
В потрібний момент шпигунів збили з мого сліду, а ще за годину Евіс Евергард зникла. Натомість на вокзалі з'явилася панна Філіс Ван-Вердіган; у супроводі двох своїх служниць і болонки та ще однієї служниці, що доглядала ту болонку{90}, спокійно зайшла до пульманівського{91} салон-вагона. За кілька хвилин вона вже мчала на захід.
Ті мої три "служниці" теж були революціонерки. Дві з них уже належали до бойових груп, третя, Грейс Голбрук, вступила до такої групи через рік після нашої подорожі, а ще через півроку була страчена Залізною П'ятою. То вона вдавала служницю при болонці. З двох інших моїх супутниць, одна, Берта Стол, через дванадцять років зникла безвісти, а Ен Ройлстон жива й досі, і роль її у революційній боротьбі щодалі більшає{92}.
Без ніяких пригод ми проїхали через усі Сполучені Штати і опинилися в Каліфорнії. Коли поїзд, прибувши до Окленда, зупинився біля дебаркадера на 16-й вулиці ми спокійно вийшли на перон — і панна Філіс Ван-Вердіган з двома служницями, болонкою та служницею при болонці зникла. Служниць багатої дами зустріли й повели у безпечне місце надійні люди, інші товариші подбали про мене. Через півгодини після прибуття поїзда до Окленда я вже була на рибальському човні, що його колихали хвилі бухти Сан-Франціско. Скоро вітер змінився,_ і нам довелось лягти у дрейф. Так ми простояли на місці трохи не цілу ніч, але я бачила вогні фортеці Алькатрас, де сидів Ернест, і тішилася думкою, що я недалеко від нього. На світанку рибалки довезли нас на веслах до Маршових островів. Там ми переховувались цілий день, а наступної ночі, підхоплені припливом та свіжим вітром, за дві години перекинулися через затоку Сан-Пабло і ввійшли в гирло річки Петалуми.
Нас уже чекали з осідланими кіньми. Новий товариш повів нас далі. Проти зоряного неба на півночі перед нами я вже бачила неясні обриси Сономських гір, до яких і стелився наш шлях. Обминувши старе містечко Соному, ми поїхали глибокою ущелиною, що лежала між неосяжними бескеттями. Скоро брукований шлях перейшов у лісову дорогу, а далі — у вузьку стежку, що ховалася й зникала в гірських полонинах. Ми поїхали просто через Сономські гори. Це був найбезпечніший шлях, ніхто нас не міг там побачити. Світанок застав нас на північному схилі гір, і в ранковій імлі ми крізь вічнозелені чагарі стали спускатися в заросле величезними секвойями глибоке міжгір я, що пашіло теплим літнім повітрям. Мені цей край був добре знайомий, і тут уже й я могла бути за провідника. Місце криївки для Ернеста вибрала я сама. Вже не ховаючись і без будь-яких перешкод ми перейшли широку полонину, перебралися через невисоке гірське пасмо, поросле дубами, спустилися, в меншу полонину і знову подерлись на гору. Дорога ввесь час ішла під рудокорими мадронами та темно-червоними мансанітами. Сонце привітало нас своїм промінням, коли ми вже вийшли на гору. Тетерук вилетів з гущавини, великий дикий кріль перебіг нам дорогу, скачучи хутко й нечутно, як олень. А ось і сам олень з гіллястими рогами, весь червоно-золотавий від сонця, з'явився перед нами на гребені гори й зник.
Ми поїхали слідом за ним, а потім звернули покрученою стежкою, яку він обминув, до гайка розкішних секвой, що обступали озерце з темною від гірських мінералів водою. Тут я знала кожен клаптик землі. Колись ця земля належала одному письменникові, моєму приятелеві. Він теж став революціонером, але його доля була гірша за мою, бо вій уже загинув і ніхто не знав, до і як. Тільки нам двом була відома та криївка, куди я тепер простувала. Письменник купив цей ліс, бо дуже, полюбив його красу, і заплатив за нього чималі гроші, завдавши цим великої прикрості околишнім фермерам. Він часто й весело розповідав, як вони хитали головами, Силкуючися збагнути, чого вігі сподівався від цієї землі, купуючи її за таку велику ціну, а потім казали йому: "Ви ж не матимете й шести відсотків прибутку на ці гроші".