"Мільйони незадоволених і зубожілих ідуть за нами, — казали соціалісти, — фермери, середній клас, робітники. Капіталістичний лад розвалюється. За місяць у конгресі буде п'ятдесят наших депутатів. За два роки в наших руках будуть усі державні посади — від президента до міського гицеля".
Ернест на все це тільки хитав головою і промовляв:
— Краще скажіть, скільки рушниць ви вже маєте? І де візьмете набої для них? Як дійдеться до пороху, хімічні сполуки надійніші за механічні суміші, пам'ятайте це.
Розділ XVI
КІНЕЦЬ
Нам з Ернестом уже був час рушати до Вашінгтона, але тато з нами не поїхав — так уподобав він пролетарське життя. Для нього наше брудне передмістя було величезною соціологічною лабораторією, і він з головою поринув у дослідження, якому не видно було кінця. Заприятелювавши з робітниками, він став серед них своєю людиною. Він і сам охоче брався за випадкову роботу на різних підприємствах. Та робота була йому водночас розвагою і науковим експериментом. У такі дні він завжди повертався додому веселий, з силою нових спостережень і записів, ущерть повен новими враженнями. Він був правдивий учений.
Ніякої потреби, щоб він працював, не було. Своїми перекладами Ернест заробляв досить, щоб утримувати пас усіх, але батько затявся й усе вганяв за своєю улюбленою маною — маною багатоликою, коли судити з усіх робіт, за які він брався. Ніколи не забуду того вечора, коли він приніс додому скриньку вуличного торгівця підтяжками та шнурівкою до черевиків, або як я зустріла його у вигляді продавця бакалійної крамнички, куди зайшла щось купити. Після того я вже не дивувалася, коли цілий тиждень він стояв за прилавком у пивниці недалеко нашого будинку. Він працював нічним сторожем, продавав печену картоплю на вулиці, наліплював етикетки на консервному заводі, був чорноробом на картонажній фабриці, носив воду для будівників трамвайної колії і навіть вступив до спілки посудомийників саме перед тим, як вона розпалася.
Певно, епіскопів приклад, принаймні щодо одягу, вподобався татові, бо він теж почав носити дешеву робочу сорочку й комбінезон та підперізуватися вузеньким паском. Але одна звичка з минулого в нього збереглася — він завжди перевдягався на обід, або, краще сказати, на вечерю.
З Ернестом я була б щаслива скрізь, а те, що й тато не журився нашою нинішньою бідністю, лише довершувало моє щастя.
— Ще хлопчаком, — розповідав він нам, — я був страшенно цікавий. Мені завжди хотілося дізнатись, як, що й чому. Через це я й став фізиком. Такий цікавий я лишивсь і досі, а отже, й життя моє цікаве — інакше б і жити не варт.
Інколи він заходив на північ від Маркіт-стріт, у ті квартали, де були великі магазини й театри. Там він продавав газети, розносив пакунки, відчиняв перед пасажирами дверцята екіпажів. І от одного разу, зачиняючи дверцята коляски, він несподівано побачив у ній містера Віксона. Ввечері тато в захваті описував нам цю сцену:
— Віксон пильно придививсь до мене, коли я зачинив за ним дверцята, й тільки пробурмотів: "Грім мене побий!" Уявляєте? "Грім мене побий!" Ураз почервонів, як буряк, і так розгубився, що забув дати мені датку. Але, мабуть, усе ж таки швидко опам'ятався, бо його коляска, не від'їхавши й на п'ятдесят футів, повернулася й під'їхала до мене. Віксон висунувся з дверцят.
"Слухайте, професоре, — сказав він. — Це вже занадто. Що я можу зробити для вас?"
"Я зачинив дверцята вашої коляски, — відповів я. — Як годиться в таких випадках, ви могли б дати мені десять центів".
"Ет, облиште! — огризнувся він. — Я маю на думці щось поважніше".
В нього й справді була стурбована міна. Може, в ньому прокинулися рештки сумління чи щось таке. Я удав, ніби замислився.
Він дививсь на мене в напруженому чеканні, коли я заговорив, але побачили б ви його, коли я скінчив.
"Ви могли б повернути мені мій будинок, — сказав я, — і акції Сьеррських заводів".
Тато помовчав трохи.
— І що ж він відповів? — спитала я нетерпляче.
— А що він міг відповісти? Нічого не відповів. Зате я сказав: "Сподіваюся, ви тепер щасливі?" Він якось дивно глянув на мене. А я знов: "Скажіть, ви щасливі?"
Вій крикнув візникові рушати і, люто вилаявшись, поїхав. Навіть належних десяти центів не дав, не те що будинку та акцій. Як бачиш, люба моя, вулична кар'єра твого батька пов'язана з певними розчаруваннями.
Отже, тато залишився в нашому помешканні на Пел-стріт, коли ми з Ернестом поїхали до Вашінгтона. Хоча остаточний переворот іще не відбувсь, але давні порядки там уже минулися. Та й остаточний переворот був ближчий, аніж я могла гадати. Попри наші сподівання, ніхто не перешкоджав депутатам-соціалістам зайняти їхні місця в конгресі. Все йшло добре, і я сміялася з Ернеста, коли він і в цьому вбачав щось зловісне.
Ми знайшли наших товаришів-соціалістів певними своєї сили й сповненими надій. Кілька фермерських представників, обраних до конгресу, збільшували нашу силу, і ми склали спільну програму наступної роботи. В усіх цих справах Ернест брав енергійну участь, хоч і не міг утриматися, щоб не сказати вряди-годи, ніби не зовсім і до речі: "Як дійдеться до пороху, хімічні сполуки надійніші за механічні суміші, пам'ятайте це!"
Перші заколоти виникли по тих штатах, де фермери перемогли на останніх виборах. Таких штатів було дванадцять, але обраних фермерів там не допустили на їхні посади. Урядовці з тих посад відмовилися їх звільнити. Це зробилося дуже просто. Вони тільки опротестували вибори як незаконні, і почалася звичайна безконечна тяганина. Фермери нічого не могли вдіяти. Останньою інстанцією, яка вирішувала суперечку, був суд, а він цілком перебував у ворожих руках.
То була небезпечна ситуація. Якщо одурені фермери почнуть домагатися своїх прав сплою, — все пропало. Як ми, соціалісти, намагалися стримувати їх! Ернест не спав цілими ночами. Лідери фермерської партії бачили небезпеку, і всі держалися нашої лінії. Але що ми могли вдіяти! Олігархії потрібно було, щоб фермери вдалися до насильства, і вона нацькувала на них провокаторів. Безперечно, Селянське повстання було їхньою роботою.
Воно спалахнуло в дванадцятьох штатах. Обібрані трестами фермери силою захопили там владу. Звичайно, це був бунт проти конституції, і, скориставшись цим, уряд Сполучених Штатів послав проти фермерів військо. Провокатори й далі роз'ятрювали народ. Ті агенти Залізної П'яти ховалися під личиною ремісників, фермерів, наймитів. У Сакраменто, столиці штату— Каліфорнія, керівникам фермерів пощастило зберегти порядок. Тоді тисячі таємних агентів ринули в це приречене місто. Юрби їх палили й грабували будинки та фабрики. Вони підбурювали народ, поки й він разом з ними почав грабувати; темну масу споювали горілкою, щоб ще дужче розпалити пристрасті. І коли вони домоглися свого, на кін з'явились солдати уряду Сполучених Штатів, що насправді були солдатами Залізної П'яти. Одинадцять тисяч чоловіків, жінок та дітей розстріляно тоді на вулицях Сакраменто або вбито у їхніх домівках. Федеральний уряд узяв до своїх рук владу в штаті, і з Каліфорнією було покінчено.