Я спитала її, коли вона більше працює, зранку чи ввечері, і вона відповіла, що це залежить від сезону.
— Улітку, як роботи багато, я працюю від п'ятої ранку до дев'ятої вечора. Але взимку надто холодно, руки в мене зранку закляклі, терпнуть з холоду, й доводиться працювати довше, іноді аж за північ.
Цього літа тяжко мені довелося. Скрутні часи настали. Мабуть, бога ми прогнівили. Ось перед оцим-о хазяїн цілий тиждень роботи мені не давав, а як не заробиш, то що ж їстимеш? Та я звична. Я все своє життя шила: і в себе ще, в старому краю, і тут, у Сан-Франціско, — вже цілих тридцять три роки. Як стає на комірне, то ще добре. Хазяїн дому — дуже чоловік хороший, але ж і йому грошей треба. Він бере тільки три долари місячно за цю кімнату. Це дуже дешево. Але добути щомісяця ті три долари, ох, як важко.
Вона замовкла, і голка знов заходила в її руках.
— Вам, мабуть, доводиться над кожним центом труситися? — спитала я.
Вона закивала головою.
— Як заплачено комірне, то ще нічого. Певне, м'яса не накупуєшся. Не купиш і молока до кави. Ну, та бодай раз попоїсти таки щодня, а то й двічі,— останні слова вона промовила аж гордо, немов хвалячись своїми успіхами. Та як вона знову замовкла, схилившись над шиттям, я помітила смуток в її лагідних очах і гірко опущені кутики уст. Погляд її став замислений, невидющий. Тоді вона похапцем витерла очі, бо сльози заважали їй шити.
— Ні, це я не з голоду плачу, — пояснила вона. — До голоду я вже звикла. Це я за дочкою плачу. Машина її вбила. То правда, вона тяжко працювала, а все ж я не візьму в тямку… Вона ж була така здорова, молода ще, всього сорок років, а працювала тільки тридцять. Правда, почала змалечку. Чоловік мій, тато її, на заводі загинув, убило його, як паровий казан розірвався. То що ж ми мали діяти? Хоч їй ще тільки десять годочків було, але така здоровенька, могла вже працювати. Еге ж, машина її вбила, силу виссала. А працювала вона швидше за всіх у майстерні, я добре знаю. Ось чого я не можу працювати там. Мені від тої машини в голові паморочиться. Весь час ніби чую, як вона цокоче: "Це я, це я, це я", — і так цілісінький день. Тоді мені дочка спливає на думку, і я не можу працювати.
Сльози знов виступили їй на очах. Вона витерла їх і шила далі. Я почула ходу епіскопа, що, спотикаючись, піднімався сходами, і відчинила йому двері. Боже, що це було за видовище! На спині півмішка вугілля, тріски на розпал. Обличчя запорошене вугільним пилом, з лоба тече піт. Скинувши свій вантаж у куток біля груби, він витер обличчя цупкою картатою хусточкою. Я очам своїм не вірила: витончений епіскоп Моргауз був чорний, як вугляр, у дешевій бавовняній сорочці, як носять робітники — верхній гудзик на ній відірвався, — і в комбінезоні. Той комбінезон вразив мене найдужче — по-вантажницькому підперезаний вузеньким ремінцем, холоші внизу вистріпані, забрьохані.
Єпіскопові було жарко з натуги, але розпухлі пальці старої жінки закоцюбли з холоду. Тому, перше ніж ми вийшли, епіскоп запалив у грубі, а я почистила картоплю і поставила її варитись.
Згодом я дізналася, що жахливі надра нашої околиці криють у собі багато ще й гірших трагедій бідності.
Повернувшись додому, я застала Ернеста стривоженого, що мене так довго нема. Він дужо зрадів, як побачив епіскопа. Коли вщухли вітання, епіскоп сів у крісло, відкинувсь на бильце, простяг ноги й зітхнув у справдешній полегкості. Ми були перші з його давніх друзів, кого він спіткав після своєї втечі, сказав вій. І ці тижні він дуже страждав від самотності. Є пі скоп багато розповів нам про своє нове життя, але найбільше говорив про ту радість, якої зазнає тепер, свято виконуючи заповіт господній.
— Бо лиш тепер я справді доглядаю овечок його, — сказав він. — Я пройшов велику науку. Я зрозумів, що не можна спасти душу, не наситивши голодного шлунка. Мою паству спочатку треба нагодувати хлібом та м'ясом, а тоді вже духовною поживою.
Він смачно з'їв вечерю, що я зварила. Ніколи раніше за старих часів епіскоп не обідав і не вечеряв з такою охотою за нашим столом. Ми завели про це мову, і він сказав, що зроду не почувався таким здоровим, як тепер.
— Зараз я ходжу тільки пішки, — сказав він і почервонів на згадку про ті часи, коли їздив у колясці, ніби то був непрощенний гріх. — І здоров'я моє через це доправилось, — додав він. — Я тепер дуже щасливий. Справді, щасливий. Нарешті я прийняв справжню посвяту.
І все ж із обличчя його не сходила глибока скорбота за тих людей, чиє горе стало його власним горем. Тепер епіскоп Моргауз бачив життя таким, яке воно є, і воно дуже різнилося від знаного йому з книжок.
— І все це через вас, — сказав він Ернестові.
— Я, я… вас попереджував, — почав був Ернест трохи ніяково.
— Ні, ви не зрозуміли мене, — промовив епіскоп. — Я не дорікаю, а дякую вам. Я мушу дякувати вам за те, що ви показали мені мій шлях. Ви привели мене від життєвих теорій до справжнього життя. Ви зірвали перед моїми очима те покривало, під яким ховалась облудність нашого суспільства. Ви принесли світло в мою темряву. Тепер я теж бачу світло і дуже щасливий, тільки… — Він якось болісно скривився, і в очах його загорівся жах, — Тільки якби не це переслідування. Я ж нікому не роблю кривди. Чого вони не дадуть мені спокою? Але навіть і не це головне. Я б нічого не сказав, якби вони шматували моє тіло, або спалили на вогнищі, або навіть розп'яли мене головою донизу. Але божевільня мене жахає. Подумайте лишень! Я — в божевільні! Це жах! Я бачив там кількох буйних. Кров холоне, коли згадаю. Бути ув'язненому до кінця своїх днів серед божевільних! Ні, ні! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це!
Жаль брав дивитись на нього. Руки йому трусилися, він весь тремтів перед картиною, що виникла в його уяві. Але за мить епіскоп уже заспокоївся.
— Пробачте мені,— сказав він просто. — Це все нерви. І коли воля господня приведе мене туди, хай буде так. Хто я такий, щоб ремствувати?
Ридання душило мене, в голові билася думка: "Велика людина! Герой! Борець за правду божу!"
За той вечір ми багато довідались про нове життя епіскопа.
— Я продав свій будинок, чи, краще сказати, будинки, — розповідав він, — і все інше майно. Я знав, що це треба робити нишком, бо інакше вони заберуть від мене все. То було б жахливо. Тепер я частенько дивуюсь, яку величезну кількість картоплі можна купити за двісті або триста тисяч доларів, скільки хліба, м'яса, вугілля, дров. — Тут він звернувся до Ернеста: — Ваша правда, друже. Праця надзвичайно низько оплачується. Ніколи в житті я не робив нічого, хіба тільки звертався з приємними фразами до фарисеїв, гадаючи, що проповідую істину. І я мав півмільйона доларів. Я навіть не уявляв, що це означав, поки не пересвідчився, скільки картоплі, хліба, масла, м'яса можна купити на ці гроші. Але я зрозумів ще більше. Я зрозумів, що вся та картопля, хліб, масло, м'ясо належали мені, хоч я не виробив їх своєю працею. Мені стало ясно, що хтось інший працював і виробляв їх і що того іншого пограбовано. І от, спустившись на дно, поживши із злидарями, я знайшов тих, кого пограбовано: тому вони й голодні та нещасні., що їх обібрали.