Поставивши це запитання, Ернест примовк. Слухачі не відповідали. Нарешті один щиро признався:
— Я не знаю.
— Ні, знаєте, — заперечив Ернест. — Подумайте трохи. Якби капітал споживав свою частку цілком, то загальна сума капіталу не могла б зростати. Вона лишалася б незмінна. Але, поглянувши на економічну історію Сполучених Штатів, ви побачите, що загальна сума капіталу весь час зростає. Виходить, що капітал не споживає своєї частки. Пригадуєте, як Англія придбала велику кількість наших залізничних облігацій? Але минуло кілька років, і ми викупили їх назад. Про що це свідчить? Про те, що неспожита частина капіталу дозволила викупити ці облігації. А про що свідчить той факт, що капіталісти Сполучених Штатів мають на сотні й сотні мільйонів доларів мексіканських, російських, італійських, грецьких облігацій? Він теж свідчить про те, що капіталісти не спожили цих сотень мільйонів свого паю. Навіть більше, від самого початку існування капіталістичної системи капіталісти ніколи не споживали всього свого паю.
Тепер ми підійшли до суті справи. За один рік у Сполучених Штатах вироблено різних товарів на чотири мільярди. Робітники купують і споживають на два мільярди. Капіталісти не споживають своїх двох мільярдів. Велика кількість виробів залишається неспожита. Що робити з цим лишком? Що можна з ним зробити? Робітники не годні спожити більше нічого, бо вони вже витратили свою платню. Капіталісти не годні спожити більше, ніж дозволяють їхні природні потреби. А зайвина залишається. Що з нею зробити? Що роблять з зайвими виробами?
— Їх вивозять за кордон, — охоче відповів містер Келвін.
— Саме так, — погодився Ернест. — Через цей лишок і виникає наша потреба в закордонних ринках. Його вивозять за кордон. Його треба вивезти за кордон, бо іншого способу позбутися його немає. І от вивіз цих неспожитих лишків за кордон і становить те, що ми називаємо активним торговельним балансом. Заперечень немає?
— Які ж можуть бути заперечення? Ви марно гаєте час, викладаючи нам цю абетку комерції,— в'їдливо зауважив містер Келвін, — Ми самі знаємо її.
— Цією самою абеткою, яку я щойно так детально виклав вам, я й розіб'ю вас, — негайно відповів Ернест. — Що простіший доказ, то він переконливіший. А розіб'ю я вас дуже скоро. Ось послухайте.
Сполучені Штати — капіталістична країна з високорозвиненою промисловістю. Завдяки капіталістичній системі господарства, вона має неспожиті вироби, яких треба позбутися, які треба вивезти за кордон{55}. Що справедливо для Сполучених Штатів, в однаковій мірі справедливо й для кожної іншої капіталістичної країни з розвішеною промисловістю. Кожна з таких країн має неспожиті лишки виробів. Не забувайте, що ці країни вже торгують міні: собою, а лишки все ж іще є. Робітники в усіх країнах витратили свою платню і не можуть купити більше нічого з цих виробів. Капіталісти теж купили все, що їм було потрібно. І все ж залишаються зайві товари. їх нікуди подіти. Як позбутися цієї зайвини?
— Продати її країнам, що не мають розвиненої промисловості,— здогадавсь містер Коволт.
— Слушно. От бачте, докази такі ясні й прості, що ви самі підказуєте мені висновки. Тепер далі. Уявіть собі, що Сполучені Штати розмістили свої лишки виробів у такій країні з нерозвиненою промисловістю, як, наприклад, Бразілія. Пам'ятайте, що внутрішній ринок Сполучених Штатів більше товарів не потребує і тому не може прийняти бразільських виробів в обмін на свої. Що візьмуть Сполучені Штати від Бразілії за цих умов?
— Золото, — підказав містер Коволт.
— Але ж золота на світі лише певна кількість і до того ж невелика, його не вистачить, — заперечив Ернест.
— Золото у формі цінних паперів, облігацій тощо, — поправився містер Коволт.
— От ми й прийшли до істини, — сказав Ернест. — З Бразілії Сполучені Штати за свої вироби одержать облігації та інші цінні папери. А що ж це значить? Це значить, що Сполучені Штати стануть власниками залізниць, фабрик, шахт і грунтів у Бразілії. А який висновок випливає з цього?
Містер Коволт, поміркувавши хвилинку, похитав головою.
— Я скажу вам, — вів далі Ернест, — Це означає, що продуктивні сили Бразілії розвинуться. А коли Бразілія за капіталістичної системи розвине свої продуктивні сили, вона сама матиме неспожитий лишок виробів. Чи зможе вона продати його Сполученим Штатам? Ні, не зможе, бо Сполучені Штати вже мають занадто багато неспожитих виробів. Чи зможуть Сполучені Штати за цих умов робити те, що робили раніше, а саме — збувати свої лишки виробів Бразілії? Ні, не зможуть, бо Бразілія сама матиме таку зайвину.
Що ж виходить? І Сполученим Штатам, і Бразілії доведеться шукати інших країн з нерозвиненою промисловістю, щоб вивезти туди свої вироби. Але це призведе до розвитку продуктивних сил у цих країнах, і вони незабаром теж матимуть свої "зайві" вироби й почнуть шукати інших країн, куди б їх вивезти. Тепер, панове, слідкуйте за моєю думкою. Планета наша не безмежна, країн на світі є лише певна кількість. Що ж буде, коли кожна країна на світі, навіть найменша й найвідсталіша, стане розвиненою і з неспожитими товарами на руках?
Він замовк і обвів поглядом слухачів. У них на обличчях виразно проступало замішання. Ернест немов закляттям створив з абстракції яскраве видиво і показав його присутнім. Побачивши те видиво, вони злякалися.
— Ми почали з перших літер абетки, містере Келвіне, — лукаво провадив Ернест, — тепер я познайомив вас із рештою літер. Це дуже просто, а що простіший доказ, то він переконливіший. Ви, мабуть, уже знайшли відповідь. Куди подінуться зайві вироби, коли кожна країна матиме неспожитий лишок? Що тоді станеться з усією вашою капіталістичною системою?
Але містер Келвін замість відповіді лише збентежено хитав головою. Він, очевидно, перебирав у дум ці Ери естові міркування, шукаючи в них помилки.
— Дозвольте мені ще раз коротко переповісти вам усе, — сказав Ернест. — Ми почали з окремого промислового процесу, з фабрики взуття. Ми встановили, що розподіл там нової вартості подібний до розподілу в усіх інших промислових процесах.
Далі ми встановили, що робітники могли купити на свою заробітну платню тільки певну кількість продукту і що капіталісти не спожили всієї решти його. Ми встановили, що після того, як робітники витратили всю суму своєї платні, а капітал спожив усе, що зміг, ще залишається неспожитий лишок. Ми погодилися на тому, що цей лишок можна розмістити тільки за кордоном. Ми також погодилися, що внаслідок вивозу цього лишку до іншої країни розвинуться її власні продуктивні сили і через якийсь час ця країна сама матиме зайві вироби. Ми поширили цей процес на всі країни нашої планети і дійшли до того моменту, коли кожна країна, щороку, щодня виробляючи більше товарів, ніж вона може спожити, не матиме куди збувати ту зайвішу. А тепер я знов запитую вас, що нам робити з цими лишками?