— Саме так! — здивувався тато. — Як це ви відгадали?
— Я знав, що так буде, і попереджував вас.
— Справді, ви попереджували… — тато замислився. — Але я не міг у це повірити. У кожному разі, це буде ще один наочний приклад для моєї книжки.
— Це ще дрібнички: ось побачите, що буде далі,— провадив Ернест, — якщо ви стоятимете на своєму і прийматимете в себе в домі соціалістів та всіляких радикалів, у тому числі й мене.
— Це саме казав і старий Вілкокс. Він багато за що докоряв мені. Казав, що це несмак, так поводитись, і що користі мені з того ніякої не буде, і що це, врешті, не узгоджується з університетськими традиціями та принципами. Він багато наговорив, і все в таких загальних виразах, що я ніяк не міг причепитись до чогось конкретного. Йому, видно, й самому незручно було, тож він без кінця товк тс саме та запевняв, що й він, і всі поважають мене як ученого. То було не дуже приємне завдання для нього. Я бачив, як воно його самого дратує.
— Він теж невільник, — сказав Ернест. — А в кайданах{45} не так легко ходити.
— Еге ж; і ось на що все зійшло. Він сказав, що університет потребує значно більше коштів, ніж адміністрація штату має намір дати йому цього року, і що ці кошти можна одержати лише як пожертву від багатих осіб, на яких не може не справити поганого враження те, що університет відходить від високих ідеалів невтручання в політику і служіння чистій науці. Коли я спробував спіймати його на слові, запитавши, яким чином моє особисте життя може спричинитися до того, що університет відійде від своїх високих ідеалів, він запропонував мені дворічну відпустку на повному утриманні, щоб я поїхав до Європи для відпочинку й наукової роботи. Звичайно, за таких обставин я не міг на це погодитись.
— Куди краще було б, якби ви погодилися, — сказав Ернест поважно.
— Так це ж підкуп, — запротестував тато. Ернест кивнув головою. — Іще той старий шкарбун переказував мені всілякі плітки про те, що моя дочка прилюдно з'являється з людиною такої поганої слави, як ви, і що це, мовляв, не в'яжеться з університетським тоном та пристойністю. Сам він, мовляв, нічого проти не має, зовсім ні, він тільки переказує чутки і сподівається, що я зрозумію.
Ернест хвилинку міркував над цією звісткою, а потім промовив із суворим обличчям, із гнівом у голосі:
— За цим криється щось більше, ніж університетські ідеали та пристойність. Хтось натиснув на ректора Вілкокса.
— Ви так гадаєте? — спитав тато; по ньому видно було, що він скорше зацікавився, ніж злякався.
— Я хотів би, щоб ви зрозуміли одну ще не зовсім ясну думку, що віднедавна складається в мене, — сказав Ернест. — Ще ніколи в світовій історії суспільство не було в такому страшенно нестійкому стані, як тепер. Швидкі зміни в нашій системі виробництва спричинюють такі самі швидкі зміни в релігійній, політичній та соціальній структурі. Невидима, страшна переміна заходить у надрах нашого суспільства. Можна тільки неясно відчувати її, але вона вже носиться в повітрі. Можна вгадувати її тінь, величезну, невиразну й страшну. Мій розум жахається, уявляючи, у віщо та тінь може матеріалізуватися. Ви чули, як говорив Віксон того вечора. За його словами й крилося те безіменне і безформне, що я відчуваю. Він говорив, теж підсвідомо щось передчуваючи.
— Ви вважаєте… — почав тато і зупинився.
— Я вважаю, що тінь чогось колосального й загрозливого вже тепер падає на країну. Назвіть це тінню Олігархії, коли хочете; певнішого визначення я дати не можу. Конкретної його форми я ще не годен уявити{46}. Але ось що я хотів би сказати вам: ви в небезпечному становищі, і ця небезпека тривожить мене тим більше, що я не можу навіть уявити її справжніх розмірів. Послухайтесь моєї поради й беріть відпустку.
— Але ж це означало б злякатися, — запротестував тато.
— Зовсім ні. Ви вже не молоді, ви зробили своє діло — і велике діло. Тепер передайте зброю нам, молодим і сильним. Нам треба ще зробити своє діло в житті. Евіс буде зі мною. В майбутніх подіях вона буде вашим представником у лавах борців.
— Нічого вони мені не зроблять, — заперечив тато. Дякувати богові, я не залежу від них. О, запевняю вас, я знаю, як вони можуть дошкуляти професорам, що матеріально залежать від свого університету. Мені це не загрожує. Я став професором не задля платні. Я цілком можу прожити за свої власні прибутки. Все, що вони можуть зробити, — це відібрати від мене професорську платню.
— Але ви ще не уявляєте всього, — відповів Ернест. — Коли все те, чого я боюся, справдиться, то і ваші власні прибутки, і навіть капітал ваш відберуть від вас так само легко, як і вашу платню в університеті.
Кілька хвилин тато мовчав. Він глибоко задумався, і я бачила, як помалу його обличчя стає рішуче. Нарешті він сказав:
— Я не візьму відпустки. — Тоді, ще хвильку помовчавши, додав: — Я працюватиму далі над своєю книжкою{47}. Може, ви й помиляєтесь. Та чи помиляєтесь ви, чи ні, а я від своїх принципів не відступлюсь.
— Гаразд, — сказав Ернест, — Ви йдете тією ж стежкою, що й епіскоп Моргауз, і вас чекає однакова доля. Ви обидва й незчуєтеся, як від вас відберуть усе і зроблять вас пролетарями.
У розмові згадали за епіскопа, і ми попросили Ернеста розповісти, що він з ним зробив.
— Він просто захворів душевно від тієї подорожі крізь пекло, яку я йому влаштував. Ми разом побували в житлах декого з фабричних робітників. Я показав йому людей, понівечених і викинутих на вулицю промисловою машиною, і він почув історію їхнього життя. Я був з ним у злидарських околицях Сан-Франціско, і там він довідався, що пияцтво, проституція та злочинність мають причини глибші, ніж природжена нецнота. Він зовсім розбитий духом, навіть гірше — він стратив здоровий глузд. У нього занадто чиста душа, і те, що він бачив, надто тяжко вразило його. До того ж він, як ведеться, зовсім не знає життя і носиться з ілюзіями й планами моральної проповіді серед культурної пастви. Він уважає, що йому припала місія відродити стародавній дух християнства, і хоче донести той дух до хазяїв суспільства. Він весь кипить усередині. Рано чи пізно вій вибухне, і тоді буде біда. Я навіть не можу передбачити, якої подоби вона прибере. Це чиста екзальтована душа, але зовсім непрактична. З такими людьми я безсилий. Мені незмога примусити його повернутись на землю, і в тому прекраснодушному надхмар'ї він простує до своєї Голгофи. Його розіпнуть. Такі високі душі створено для хреста.