* * *
Також тоді, у лікарні, Костик вперше затягнувся цигаркою.
Один чоловік — років йому було, може, тридцять п'ять чи сорок (словом, уже старий) — кілька разів курив у лікарняному ліжку. Йому заборонили вставати, бо його ноги, понівечені аварією, були сковані апаратом Єлізарова, який поволі вирівнює тіло. А чоловік постійно хотів курити. Казав, що нема чого робити. Іноді стогнав. Частіше розповідав анекдоти, переважно для дорослих, про стосунки чоловіків і жінок. Однієї ночі Костик довго не міг заснути. Щось ломило і крутило в нозі. Чоловік із апаратом називався Дмитром.
— Не спиш, хлопче?
— Не сплю…
— А чо'? — пролунало чи то наївне, чи то надмір каверзне Дмитрове питання.
— Бо в мене болить нога.
— Нога? Болить? Невже? — таки скидалося на те, що довгі страждання на лікарняному ліжку зробили Дмитра жовчним і злим.
Кость мовчав.
— Чого мовчиш? — врешті обізвався Дмитро дещо м'якішим голосом.
— А що мені казати? Однак не зрозумієте…
— Я не зрозумію? Хлопче, ти обкурився травки чи об'ївся блекоти? А хто ж тоді зрозуміє?
— А чого ви мене підколюєте?
— Щоб ти не падав духом?!
— З вами не впадеш тут… — пробурчав Кость.
На кілька хвилин запала мовчанка. Нарешті Дмитро озвався знову. Його голос був значно жвавішим:
— Чуєш, Костику, чуєш?
— А що, дядю Дмитре?
— А ти закури собі, закури!
— Що закурити?
— Ти справді блекоти об'ївся? Сигаретку! Сигаретку закури! — голос Дмитра знову став жорстким і якимось пискливим.
— Але ж я не курю… — біль насправді докучав Костеві більше, ніж це могло здаватися на перший погляд.
— А ти спробуй, спробуй!
— У мене й сигарет немає…
— Нічого, нічого! Я тебе пригощу! — голос Дмитра знову лагіднішав, набираючи то вкрадливих, то грайливих відтінків.
— Я щось не дуже хочу…
— Ти спробуй, спробуй, Костю… одразу полегшає…
— Ви звідки знаєте?
— Знаю. Бери.
Весь трусячись від гострого відчуття страху, впереміш із цікавістю та огидою, Кость підійшов до Дмитрового ліжка. У палаті було майже видно, незважаючи на ніч. Адже за лікарняним вікном якось пустотливо, але водночас і холодно, виблискував пустун-місяць. Може, він теж із цікавістю спостерігав за Костевою витівкою?
Спочатку хотів припалити цигарку іншим боком — від фільтру. (Неспокійко, де ти зараз?) Але дядько Дмитро був уважним, як ніколи:
— Другим боком, хлопче! Другим боком!
Здавалося, ніколи Кость не пробував нічого гидкішого. Після кількох затяжок, підохочуваний увагою Дмитра. Кость нарешті загасив цей згусток смороду, вижбурнувши його крізь лікарняне вікно.
— Ну, як? — голос Дмитра був майже урочистим, неначе він разом із Костем щойно брав участь у якомусь надто важливому ритуалі.
— Погано, дядьку Дмитре! Погано!
— Як погано?
— А так… було зле, а стало ще гірше, — заледве видушив із себе хлопець.
— Ну, ти і даєш, — промимрив Дмитро, невідомо, чи то вдоволеним, чи то розчарованим голосом. — Я ж хотів, як краще…
Місяць за лікарняним вікном холодно підморгував, наче дражнився і з дорослого дядька Дмитра, і з хлопця, який також умент подорослішав…
* * *
Марійка розуміла і не розуміла Костика.
…із пам'яті випливають якісь кінематографічні руки, що хапаються за пістолет, побачивши свою (чи це лише так здавалося?) кохану в обіймах іншого, якісь історії з життя дядь і тьоть із реального, дорослого світу, істерики і виплюскування склянки з рідиною різного вмісту на чиєсь перелякане обличчя, благальні жіночі очі і навіть колінкування нажаханої красуні перед якимось чоловіком у чорному пальто і чорному береті, з вузькою чор— ною бородою…
Але який це все має стосунок до її життя? Вона ж любить Костика, а він любить її. Тоді, коли вони посварилися, якраз хотіла його знайти… Уже й так півшколи називали їх Ромео і Джульєттою, вкладаючи у ці слова хто заздрість, хто захоплення, а хто зневагу. Вже навіть не пам'ятає: чи сон хотіла розповісти, чи подарувати іграшкове левенятко.
А тут якраз вигулькнув Вадим, її двоюрідний брат. Він ще вчиться, хоча старший від неї на два роки. Такий пересмішник, уже має дівчину, але завжди під час спільних застіль їхніх родичів любить жартувати, що вони, мовляв, колись одружаться, як французькі кузени.
І треба було, щоб він саме тоді обійняв її за талію, хоча ніколи цього не робив, — синхронно з появою Костика!
Марійка вже потім хотіла і сваритися з ним, і зводити його з Костем, але… Це була би ганьба, передовсім для неї. Вона не винна — і не допустить, щоб із неї, потайки і в кулачки, насміхалися деякі її однокласниці на кшталт Зоряни, яка тільки й чекає чогось подібного. Адже у зорян нема свого особистого життя — як ви розумієте, зовсім не через особливу скромність чи чемність, — і цю порожнечу вони намагаються заповнити пліткуванням про особисте життя інших. Якщо Костик і далі не розумітиме цього, то що ж… тоді доведеться… доведеться…
Що доведеться, Марійко? Вона ще не знає, але так довго не витримає.
* * *
Одного разу, коли запали сутінки, Кость, крадучись, ніби кишеньковий злодій, почвалав до будинку, де жила Марійка. Йому було соромно скрадатися, чинити усупір власній волі (а може, якраз навпаки — керуватися своєю найсправжнішою волею?), перейматися тим, щоб Марійка його тут не побачила. Але шалене бажання хоч якось доторкнутися до Неї реальної змело зі шляху всілякі со— роми і вагання.
(Між іншим, це автор вбирає хвилеву Костикову боротьбу із собою у блискітки словесних шат. А хлопець так багато не думав: переважила потреба йти — і він пішов).
Під Марійчиним будинком довелося простояти доволі довго. Хоча вже стемніло, але не падав дощ, тож іноді сновигали люди. Переважно це були заклопотані Марійчині сусіди. Кость подумав, що вони набагато щасливіші від нього, бо можуть кожен день бачити Марійку, а також чути її голос, навіть дихання.
Будинок був п'ятиповерховим, що не так часто траплялося у Старомихайлівці, де переважали одно— чи принаймні двоповерхові споруди. Марійка жила на четвертому. Раптом Костик уявив, як він зараз, чіпляючись за якийсь старий канат чи мотузку, лізе на четвертий поверх і, мов справжній середньовічний лицар і трубадур, що поклоняється культу прекрасної Пані свого серця, озвучує їй любовну оду, гімн або панегірик.