— За се ви на мене чей не гніваєтеся?
— Ні! — відповів Славко захрипло і відкашлянув, щоб голос здавався також спокійним; але очей з землі не зводив.
Маня глянула знов на него, але вже мовчала. Она не виглядала сумно, лише вичікувала нетерпеливо єго слів, а які они вже будуть, не сумнівалася. Він справді відізвався по хвилі:
— Я би не рад... я би так не рад був, щоб ви через мене мали яку неприємність... щоб на вас родичі гнівалися... щоб ви самі терпіли, а ви мені дорікаєте!
Голос єго тремтів.
— Що я вам прихильний, як рідній сестрі,— говорив він дальше,— о тім ви мали аж надто часту нагоду пересвідчитися; а ви мені дорікаєте за те, що я притім не забуваю, хто ви, а хто я...
— Я женщина... женщина передусім, а потім донька дідича,— відізвалася Маня.
Славко повів безрадно рукою по очах і по чолі і знов замовк. Він досі ані разу не глянув на дівчину, а говорив вперед себе. Она щораз веселіше і сміливіше дивилася на него...
— Чого ви так посумніли? — питалася тихо і з легеньким усміхом.
— Не мучте мене, панно Маню, прошу вас! — просився Славко.
— Чим же я вас мучу? Чи я така немилосердна?
— Легко вам казати, а якби ви знали мої думки...,
— Які ж они? Адже ми собі приятелі... пам'ятаєте, від великодня... а між приятелями повинна бути щирість.
Чи не так? А ви передо мною ховаєте свої думки... То не гарно, пане Левицький, то не по-приятельськи,— примовляла Маня, мов хотіла Славкові додати відваги.
А коли Славко таки мовчав, она присунулася ближче до него і спиталася єго просто:
— Правда, що ви мене любите?
— Люблю! —прошептав Славко і як глянув притім на тріумфуюче личко Мані, ухопив єї руки і став цілувати.
— А видите! — жартувала Маня, видираючи свої руки.— Крився, як панночка!
Славко вже тепер не крився і не викручувався. Могутнє чуття, здержуване досі силою волі, перемогло тепер і залило всі сумніви єго — він обняв Маню і поцілував, хоч вона ніби боронилася.
А відтак уже пішла люба розмова гладко і без перепони. Славко дотепкував собі, що на тлі сего осіннього краєвиду вони зовсім такі, як сі пізні осінні рожі, що цвітуть аж тепер. Она пригадувала єму цілий рік, перебутий разом, як спершу не вважала на него, аж відтак зворушив її, коли з жалем згадував покійну матір і старався її саму потішити у смутку. Она бачила, що сі старання були щирі. А потім пізнала єго з оповідань про Стефку — і жалувала єго.
— А ти Стефку вже забув? — питалася єго, шуткуючи.— Ах! я забулася! Знаєте, пане Левицький, нащо ми маємо собі ви казати? Говорім ти. Добре?
— Добре.
— Отже, Стефку ти вже забув?
— Вже.
— А як ти мене так забудеш? Я на те не згоджуся...
— То, знаєш, Маню, був лише приготовляючий курс із Стефкою; а справді любити навчила мене аж ти. Добра учителька!..
— Така, як і ученик. То ще питання, хто кого навчив... Ти, певно, не замітив, як я тебе слухала...
— Замітив.
— І нічого не здогадувався? Ой, ти!..
І вже того дня про ніякі перешкоди та сумніви у них мови не було. Не могли нарозмовлятися та натішитися собою доволі. Аж вечірній сумерк нагадав їм, що пора розійтися. На відході цілувалися, як того треба.
На другий день випала слота — зійтися в городі, де аль-тана мов сотворена була на любовні сходини, було годі. Славко походжав ціле рано по селі та дивився, чи їде
Заборовський, чи ні. Він не приїжджав, а Славко тратив надію, чи буде міг нині бачитися з любкою. Уже й полуднє минуло, а він не був певний. Умовилися були зійтися в городі — а тепер не знав, як то зложиться. Але коли він не находив способу, Маня тепер на все находила раду і була відважна така, що, здавалося, не налякалась би була нічого. Післала старим Миколою ніби книжку до читання, а в книжку вложила картку, щоб він приходив без обави до двора, бо нині батько не приїде; а для претексту нехай принесе газети.
Славко не мав відваги, але в означений час таки пішов. Застав її разом з ключницею, котра плела панчоху. Та хотіла зараз відійти, але Маня здержала її:
— Прошу, пані Кристинська, можете сидіти; ми не маємо ніяких тайн між собою.
Ключниця осталася.
— От добре, пане Левицький, що ви прийшли. Я так нудилася. Газети принесли?
— Приніс.
— Я хочу фейлетони поперечитувати разом. Сідайте, пане Левицький, от тут! А я вам заграю, добре?
— І овшім.
— Може, будете співати? Ви так гарно співаєте! Правда, пані Кристинська, що пан Левицький красно співає?
— Дуже красно,— відповіла ключниця.— Я так люблю їх слухати.
— І я також! А може, ви, Кристинська, також заспіваєте? — жартувала Маня.
— А, борони боже! Ото мали би що слухати!
Маня перевертала між нотами і видобула німецьку композицію "Сон нареченої".
— Чекайте, перше вам то заграю. Ударила кілька акордів і кинула:
— Пусте! — каже.— Німецькі сентименти, солодкаво-млаві, як лукреція.
Винайшла циган^жі мелодії Ліста і ті відіграла по-майстерськи. Так перейнялася була грою, що на єї личку знати було все: від безмежного смутку цигана на угорській пушті аж до дикої радості в чардаші. Грала немов для себе самої, а тим часом Левицький добре пізнав у грі всю бурливу єї душу. Він перевертав ноти і бачив єї лице добре.
А потім уже без нот перейшла на якусь фантазію, в котрій Славко віднаходив мотиви українських народних пісень, але автора композиції не знав. Не докінчивши, покинула грати і встала.
— Я вас,— каже,— не хотіла нині мучити; колись іншим разом заспіваєте. А ви, пані Кристинська, може би, принесли нам тепер підвечірок.
— Зараз принесу.
Кристинська відійшла, _ Маня тоді нараз подала Славкові на привітання руку, котру він поцілував.
— Ти, Славку, мусиш до нас приходити! розумієш? мусиш! я тобі кажу! — говорила вона напівповажно, а напівжартома.
— Коли ж трудно...
— Вже я спосіб найду; а як ні, то листи мусиш писати і я буду. Ах, я ще нікого не любила так, як тебе!
І вона поклала свою голову на єго грудях.
— Всі мої давніші симпатії проти сеї смішні і дрібні.
— Отже, ти також мала когось, з ким давно симпатизувала.
— Ет, пусті знакомства з балів та з гостин, нещирі... Але ша! Кристинська іде. Уважай!
При підвечірку розмовляли обоє,як давні добрі знайомі, так що Кристинська ледви що могла зміркувати. Тішилася тілько з того, що панна Маня була дуже весела; казала, що такою вже давно єї не бачила.