Анниця сідає на лавку під розбитими вікнами.
— Що чувати у вас?
— А що ж би? біда! — відповідає Козак.
— Ти з-за моря? — питається брат Андрій.
— З-за моря. Три неділі їду і їду, аби тілько скорше до вас... аби ту...
Анниця не договорює, тихий плач не дає їй.
— Ти-бо, сестро, чогось дуже змарніла? З дороги, видко?
Сестра мовчить і обтирає сльози.
— Ні, не з дороги,— каже по хвилі,— а так, я дуже хора. Груди мене болять... Ходім на двір, тут мені годі дихати.
Молодший брат чогось здогадується і виганяє порося з-під лавки. Але Анниця проте виходить з хати; а за нею всі. Сідає на стільчику і розглядається по околиці. З лиця єї не уступаються випеклі гарячкою рум'янці, в прекрасних, глибоко осаджених, великих меланхолійних очах являються щохвилі сльози... Вона мовчить і дивиться, а родина не знає, що з нею почати...
Отаке було привітання Анни Смітової, вдови по американськім реставраторі,— привітання просте, грубе, без ніяких любощів.
Того дня Анниця, відпочиваючи по довгій подорожі в городі в тіні тичкового гороху, де казала собі постелити, майже нічого не їла, а тілько плакала тихо, без сліз. Загриз її тупий батько своїми першими словами і дальшими порадами, котрих не вмів убрати у делікатнішу форму. Казав собі дати ключі від куфра, де донька сховала гроші, бо у него они ніби безпечніші, ніж у неї. І не успокоївся доти, доки донька з портмонетки, яку мала при собі, не дала єму п'ятдесятки. Козак пішов зараз у коршму, розголосив, що донька єго приїхала з великими грішми, і на радощах запився так, що сини мусили вночі принести єго з коршми і мов мертвого кинули в солому в стодолі. Там лежала і Анниця в засіку і сею новою сценою так зворушилася, що до самісінького рана не спала.
На другий день Анниця перенеслася зі всім своїм добром до вдови по давнім економі Заборовського і замешкала в неї. Заплатила так, що сама вдова перенеслася до малої кімнати по другім боці сіней, а Анниці відступила більшу кімнату, разом з цілим урядженням. Бідне було се урядження, але хата була бодай чиста, ясна і суха. Протверезившись, Козак був страшно невдоволений з такого вчинку доньки, хоч сам не знав, де у себе міг би її примістити; одно лише зміркував, що сваритися з донькою годі, бо она єму потрібна — гроші має. Цікава лише річ — кілько?..
Поява Смітової в Заліссі зворушила всіх селян. Вже була спровадилася до вдови-економки, коли стали являтися у неї люди, що відступали їй далеко кращі хати на мешкання, як в економки. Прийшов навіть сам Мошко Зільбер і казав, що своє власне мешкання відступить, а оно таки найкраще в селі... Смітова слухала утомлено чемностей Мошка і казала, що не випровадиться. Тоді Мошко почав сварку з економкою, що як можна хору особу тримати в такій нужденній хаті, як є і — і се не помогло. Економка висварила Мошка і трохи не викинула єго за поріг. Пішов Зільбер, як змитий, але з дороги ще завернувся і спитав Анницю через отворене вікно, чи їй чого не потрібно, він все доставить і що найліпше. Анниця сказала, що скористає з того — і сама притім значущо усміхалася... Було в тім справді дещо веселе, була розривка.
Але сі останні вражіння разом з грудною недугою і втомою по подорожі так її прибили, що она кілька днів не вставала з постелі. Навідувалися тоді до неї ближчі і дальші свояки і тілько томили її ще гірше своєю великою прихильністю, котрої причину она відгадувала аж надто добре.
Скоро їй тілько легше зробилося — перша дорога єї була на кладовище на могилу матері. Пішла туди з наймолодшим братом Миколою, котрого взяла, щоб їй показав, де мати спочиває. Микола показав, постояв хвилю і відійшов, а сестра осталася. Она сіла біля могили і просиділа в думках та сльозах годину.
Від так просто з кладовища рішилася піти до о. Левицького, замовити поминальне богослужіння за матір і поговорити ще о деяких справах. В самій брамі приходства стрітпла Славка, котрий думав кудись іти.
— Чи отець Левицький дома? — спитала єго, коли той хотів її мовчки поминути.
— Дома,— відповів він.
— То ви писали листи до мене? Батько мені казав...
— Я писав.
— Які ви добрі! Я без них була би вже на чужині загинула, особливо відколи хорую. Дякую вам за них дуже!
— Нема за що! Прошу ближче!
Славко в першій хвилі мав намір обійтися з нею холодно, та коли глянув на єї помарніле лице і в сі великі блискучі очі, в котрих було стільки задуми і смутку, як у тихім озері серед глубокого лісу, жаль зціпив єму серце і він зараз пом'як. Завів її до батька і сам був при розмові.
О. Левицький прийняв її в канцелярії сухо і холодно, так що се аж Славка разило. Він не,називав її в розмові ні ти, ні ви, ні пані — оминав се. А она, як покутниця, тихим, прибитим голосом розповідала коротко, що її пригнало до Залісся.
— Ви здогадуєтеся,— казала,— як я жила... їздила світами, поки мій покійний чоловік взяв мене за жінку. Ви не схочете вірити, але я любила єго — і він мене. Що ж, коли не довго жила з ним... Він помер і мені життя небагато осталося.
— Можете ще виздоровіти,— потішив Славко, хоч сам у то не вірив.
— Дай боже... я би хотіла ще прожити чесно кілька літ, щоб відпокутувати свої гріхи ще тут за життя... Так, знаєте, коли мій чоловік помер, мене взяла така туга за рідним селом, що я місця не могла собі найти. А ще й моя недуга... Можу тепер жити справді по-панськи, та що мені з того? Здоровля нема... сумління гризе мене... я вас прошу, єгомость, коли помру, поховайте мене коло матері...
• — Ет, пощо таке говорити? — відізвався о. Левицький трохи ласкавіше.
— А ще хочу у вас, панотче, наймити богослужіння за матір. Отут гроші...
І Анниця поклала на стіл п'ятдесятку.
— Коли я не маю видати,— промовив о. Левицький.
— Не треба, прийміть цілу п'ятдесятку. О. Левицький відразу пом'як.
— Коли ж ви хочете, щоб було богослужіння?
— Якнайскорше, щоб я дочекалася... Мої дні вже пораховані... Я знаю від лікарів і не дурюся...
— Но-но, у нас воздух гарний, можете до здоровля прийти; тілько, певна річ, треба шануватися...
Смітова мовчала хвильку.
— А ще би-м мала одну просьбу до вас, панотче.
— Прошу, яку?
— Гріхи мої великі,— говорила она покірно, немов сповідалася,— а тепер мені на душі так тяжко...