— Дав вам бог ще одну сестричку, паничу!
Славко не сказав на се ані слова, але на богослужіння вже не вертав, лише пішов просто в ліс. Сів собі на окопі під лісом і звідтам дивився на родинний дім, котрий на нього наводив смуток і жаль. Шість сестер без посагу, без будуч-ності... Долю таких дівчат може лише той відчути, що їх любить так, як Славко любив свої сестри. Ще рік-два, а найстаршу сестру Ольгу будуть називати старою панною, Наталці вже також двадцять літ минуло. Зоня до семінарії, певно, не піде, бо звідки взяти на се гроші? Генко мусить повторяти восьмий клас, троє малолітніх дівчат не буде навіть за що посилати до школи,— а ту батько вже не молодий і серед тих злиднів зовсім отупілий. Боже, що з того вийде? Вийде передовсім таке, мій Славку (сказав собі він з глухим самовідреченням), що ти зі своїми самолюбивими мріями мусиш попрощатися вже раз рішучо і жити для родини! В такім випадку навіть добре сталося, що ти від Стеф-ки дістав гарбуза, бо тепер хоч ніхто тебе не в'яже. Восени висвятишся безженним, забереш старші сестри до себе — буде батькові легше. Може, дещо й Генкові пішлеш... Інакше годі, так треба зробити.
Але Стефку не так легко можна було забути... Як було тому рік, а як нині?
Він приляг головою до землі, закрив лице руками, полежав так бездушно кілька хвиль, а коли потім піднявся, лице єго було бліде і змучене. Мов перед осами, так перед якимись влізливими думками почав він утікати скорим ходом дорогою додому. І розводив так не раз руками, якби справді хотів прогнати які прикрі оси.
Ідучи попри город, замітив там сестри і сам вступив у фіртку городу. Крізь заслонене вікно одної кімнати долетів до нього плач немовляти, котрий єго прошиб морозом. Але ще більше вразило єго, коли на вступі до альтани побачив заплакані сестри: Ольгу, Наталку і Зоню. Всі три сиділи сперті о себе, Зоня всередині, і плакали тихо. Одна Зоня виглядала так, як би плакала тому, що сестри плачуть.
— А ви чого сльози проливаєте? — спитав Славко з силуваним усміхом.— То се такий невеселий привіт для сестрички? Слізьми смутку її вітаєте?
— Добре тобі казати,— відповіла Наталка, хлипаючи,— ти о себе не потребуєш боятися, але що з нами буде? що ми маємо?
— А я вже хіба лишуся старою панною,— казала Ольга.— Хто мене схоче?
— А я до семінарії не піду,— хлипала Зоня, відсуваючи з чола русяву гривку.— А все через тоту "малу" та й через Генка...
— Не плачте, мої дівчата,— потішав Славко,— так воно зле не буде, лиш будьте терпеливі!
— Я до семінарії мушу піти! — сказала рішучим голосом Зоня, обтираючи сльози із своїх синіх очей.
— Ти хоч до семінарії можеш піти,— завидувала сестра Наталка,— а ми й до того вже застарі.
— І не знати властиво, що собі тато думає? — замітила Ольга докірливо.
Славко усів на лавку і справді не знав, що на ті всі питання відповісти. Настала хвилька мовчання, і з заслоненої кімнати долетів знов слабенький плач молодої сестрички.
— Уве! уве! — стала Зоня покривлятися, і, коли по личку єї котилися дві ясні сльози, уста розширилися до злобного усміху.
— От бачите! — замітив Славко.— Зоня вже потішилася.
— Ага! потішилася! — відповіла вона знов понуро. До альтани надбігли з городу молодші сестри, семилітня
Мариня і чотирилітня Клавдзя. Ті вже десь, очевидно, від слуг дізналися також, що дістали ще одну сестричку і зараз тим похвалилися.
— Я маю сестричку маленьку! — сказала Клавдзя, притискаючи до себе ляльку з відломаною ногою.
— Чи, може, ту, що на руках тримаєш? — спитав Славко, усміхнувшись.
— Е! ні! — відповіла мала.— То інша, така, що кличить.
— Я її буду колисати! — похвалилася старша, Мари-ня.— І буду їй співанки співати.
— А ти знаєш такі співанки? — спитав Славко.
— Знаю! — відповіла Мариня і тоненьким голосом проспівала: "Ой ходить сон коло вікон!"
— І я знаю також,— похвалилася Клавдзя і заспівала: "Всі ви, хлопці, баламути!"
Славко засміявся вголос, взяв малу Клавдзю на руки, поцілував і посадив на коліна. Сестри також усміхнулися.
— А ти ту малу сестричку, що кричить, любиш? — спитав Славко у Клавдзі.
— Люблю.
— І я люблю,— додала Мариня.
— Бачите, то ви ліпші сестри, як ті старші! — замітив Славко і з усміхом звернувся до старших сестер.
— От, діти ще! — відповіла Зоня поважно.
— Ов, яка мені доросла! — закпив собі брат.— Ти ще сама дитина.
— Я вже не дитина, шістнадцять літ маю!
— Ага! то тому ти вже кидаєш так на Дороша очима. Ся замітка діткнула Зоню несподівано глубоко; она розплакалася і вийшла з альтани.
— Бе-е-бе! — стала покривлятися маленька Клавдзя.— Плаче так, як сестричка там в хаті.
— Ай, ти пестійко бабусина! — сказав Славко і поставив Клавдзю на ноги на своїх колінах.— А мене ти любиш?
— Люблю.
— Як же ти вмієш любити?
— От так! — сказала Клавдзя, поклала ляльку на стіл, обняла брата дрібними рученятами за шию і поцілувала єго в уста.
— Ну, коли ти мене так любиш, то я тобі мушу зірвати красну грушку. Ходи зі мною! І ти, Мариню, "ходи!
В альтані осталися Ольга і Наталка. Они вже не плакали, але з лиця були понурі.
— Чи наша Зоня не залюбилася припадком в Дороші ? — спиталася Наталка.
— Не знаю.
— А чого ж так розплакалася?
— От, дитинні примхи!
— Може... То він уже професором?
— Хто?
— А Дорош?
— Ні, він щойно суплентом буде.
— То кілько плати буде мати на місяць?
— П'ятдесят ринських.
— Ов! то на велике місто замало.
— Для него одного досить!
— Але коли б хотів оженитися...
— То возьме таку, що гроші має, а певно, ані тебе, ані мене.
— Ти вже маєш свого Горошинського,— замітила Наталка якимсь невиразним голосом.
— Він так само мій, як твій,— відповіла Ольга.
— Чей же тепер батько не буде ждати на луччого жениха для тебе?
— Не знаю. З нашим татом годі що говорити...
— Давніше приїздили до нас в такий час різні питомці, а тепер нікого не видко.
— Пощо мають приїздити?
Наталка не знала, що на се відповісти, встала помалу з лавки і вийшла в город. Ольга лишилася в альтані разом зі своїми понурими думками. А жодна з них не мала відваги вступити до хати...
Там же в хаті, о. Левицький по богослужінню, упевнившись о здоровлю жінки, походжав з люлькою в губах по своїй канцелярії і думав, що чинити. Не брав він собі зросту своєї родини так до серця, як доньки, але й сам перед своєю матір'ю признався, що волів би сина, як доньку. Мати, бабуся Клавдзя, хотіла єму з сеї нагоди багато наговорити, але нині не мала на се часу. І так о. Левицький остався сам зі своїми думками. Він бачив, що й се не добре і се зле, але дальше не сягав думками, будучності своєї родини не старався навіть собі уявити. Знати було в єго поступуванню щось з магометанського фаталізму; він ждав не знати на кого і на що. Одно лиш розумів тепер ясно, що єму треба доконче багато-багато, якнайбільше грошей, бо без них загине разом з родиною. І він рішився не жалувати ніякого селянина і за треби церковні правити якнайбільше.