— Боже! в церкву грім ударив! —скрикнув Левицький і без пам'яті кинувся до дверей, так як би сам-один міг погасити пожежу. Але двері були замкнені; бабуся Клавдзя замкнула їх, як би перед яким злодієм. То спинило і опам'я-тало панотця.
Вся родина, крім дітей і бабусі, прискочила з великим криком і плачем до вікна. Від палаючої церкви робилося за садом щораз ясніше; она горіла, хоч на ню як з відра ллявся дощ. На подвір'ю під вікнами видко було занесене звідкись дерево і цілу верству граду серед потоків води. В буді коло шпихліра знов жалісно скомлів та вив пес, а в стайні ревіли телята.
— А що там з худобою сталося? — обізвалася пані Ле-вицька, почувши рев телят.
І обоє нараз, Левицький з жінкою, припали до дверей, отворили і побігли до кухні розвідатися.
Минуло кілька хвилин, і град перестав падати, тілько дощ шумів, як вода на лотоках. Бабуся Клавдзя хотіла тепер підійти до вікна, в котре била вже луна від пожару церкви, щоби заслонити єго, але внуки вчепилися єї рук і сукні та здержали єї розпучливими окликами: "Бабусю! ми погоримо!"
— Не бійтеся, діти! — втихомирювала їх бабуся, хоч сама тряслася.— Сад великий, огонь так легко не перекинеться, а дощ паде.
І справді лише одна церква стояла в огні. Поломінь, що притихала від дощу в однім місці, піднімалася небавом вгору в другім місці, хоч з неї серед густого диму і пари видко було тілько поодинокі огняні язики. Горіла церква, як високий костир, розложений поміж старими липами, що стояли вінком попри паркан. А горі понад церквою пересувалися скоро сиві хмари, немов ішли навздогін за блискавицями, котрі щораз далі за селом роздирали пітьму хмар і лунали громами, аж ціле село тряслося. Ще раз блиснуло геть-геть над заліськими полями, коло Новосілок, ще раз залунали громи, але вже в темній далечині. Туча втихала, а на Залісся падав ще тільки рясний дощ, від котрого огонь в церкві не погасав, а немов змагався щораз більше і яснів щораз виразніше поміж липами.
На дзвіниці відозвався дзвін на тривогу...
О. Левицький вихопився з дому і задиханий побіг до церкви через сад, в котрім лежало кілька дерев вирваних з коренем і повалених. Застав при огні учителя Горошин-ського і не більш десяти людей, котрі щойно також надбігли і, сховавшися під дзвіницю, бездільно дивилися на палаючу церкву.
— Чому ж ви не рятуєте? — скрикнув в розпуці о. Левицький, надбігши до людей.
— Не можна, єгомость, сього огню гасити, бо то від грому! — сказав остерігаюче один старий селянин.
— Ох ви темні, темні! — заломив руки панотець.— А де ж паламар з ключами від церкви?
— Нема! — відповіли єму.
В тій хвилі цілий дах церкви запався до середини, лише над пресвітерією ще держався. Левицький без пам'яті прискочив до дверей, що вели до пресвітерії, підняв великий камінь з землі і могучим розмахом відбив скобель разом з колодкою, отворив двері і побіг просто до престола. Схопив чашу з дарами святими і євангеліє та виніс надвір. Тим часом учитель Горошинський з двома церковними братами відважилися також забігти до пресвітерії, розбили шафу, вхопили скарбону церковну, зняли з жердки кілька фелонів, пірвали кадильницю замість яких цінніших річей і скоро вибігли також надвір. Більше не вспіли вирятувати, бо гризучий дим не допустив їх уже до середини, а огонь уже захоплював і саму пресвітерію. Без-радно стояла купка людей коло дзвіниці та вголос нарікала. Одна селянка впала на коліна і серед дощу піднімала руки до неба.
Однак могучого огню, киненого блискавицею, не міг погасити навіть дощ. Налякані люди збіглися небавом великою товпою на місце пожару, але ніхто з них не важився приступити до церкви, щоби гасити пожар, тому що дощ повинен був їх у тім виручити, а ще більше тому, що селянські забобони забороняють гасити огонь від блискавиці. В тій хвилі вони, як ті діти, більше цікавилися тим, що один селянин найшов хрест з церковної бані аж на толоці, куди єго, певно, заніс оркан.
І навіть тоді, коли вже дощ по півгодині зовсім уймився і небо роз'яснилося, а пожар гудів у церкві та обнімав старі деревляні стіни, селяни не важилися приступити до огню. Не помагали накликування і навіть штовхання війта Костишина і присяжних; ледви кількох селян нагадало собі тоді, що треба було забрати з собою коновки на воду.
У сій метушні учитель Горошинський не втерпів, щоби в їдкий спосіб не докорити війтові словами:
— А що я вам казав не раз? Справте сикавку, бо буде біда! Але вам громада не в голові, аби вам було добре!
Війт, в сій хвилі безрадний, удав, що не чує слів учителя. Лише спересердя став бити людей палицею, то бігав довкола церкви, то ставав до громади і разом з нею повторяв уже сотний раз: "Судний день! судний день!"
Справді, був то судний день для Залісся. Не минуло й години, а село стало бідніше о кількадесять тисяч. Хоч церква була стара, стояла вже з двісті літ, все ж таки могла ще постояти якийсь час, заким бідна громада спромоглася би на нову церкву, якої потребу вже давно відчувала і вже навіть складала гроші на неї. Сего ж року безнастанні гради і зливи знівечили дотла засіви на полі, нинішня воздушна труба повалила кількадесять будинків в селі,— Залісся виглядало, як по нападі ворога...
Надбігли старші доньки панотцеві, Ольга і Наталка.
— Ратуйте, пане Горошинський, що можна! — просила Ольга, заломивши руки.
— Годі вже!
— А ви чого тут? — скрикнув о. Левицький на доньки і притім глянув непривітно на учителя.— Геть! мені додому! На! заберіть се!
Передав донькам фелони і євангеліє, сам узяв чашу в руки і пустився з ними додому.
— А де скарбона? — спитав ще, обернувшись.
— Я сховаю її в громадській касі,— відповів Костишин.
— Пильнуйте ж її; там є тисяч двісті ринських!
Горошинський чогось з гірким усміхом дивився за панотцем і за єго доньками. Та недовго. Він скоро кинувся з молодими парубками гасити огонь. Небагато се помогло, коновками лляти воду з недалекого потока, але іншого способу не було. Село не мало своїх прирядів до гашення огню. Аж по годині здогадався хтось в дворі прислати малу сикавку і кілька залізних гаків, котрими порозтягано догоряючі балки і погашено дубові стіни, котрим огонь нелегко міг дати раду. Ціле урядження всередині церкви згоріло.