— Ну-ну! — перебив війт єму.— Вже ми тобі кривди не зробимо. Дамо тобі на місяць два ринські і щодня фляшку горівки. Згода?
— Най і так буде, що з вами робити? — сказав Антош-ко таким тоном, якби робив ласку цілій громаді, і хто знає, чи справді не була се ласка з єго сторони.
— А ти холери не боїшся? — спитав Славко Антошка.
— Я?! Або то холера не така сама слабість, як кож да інша? Троха більше людей забирає; але людей і так забагато на світі.
— Правду кажеш! — потвердив сам війт.— Тепер ти, наш пан дохтор, возьми собі яптику з шопи до свого шпиталю, най мені тут не смердить! А то мені вже голова запаморочилася від тої яптики. Десь люди вигадують таке вонюче! Тьфу! То від того самого ліку можна слабість дістати. А ви, панове радні, накажіть своїм сусідам, най сир, а потім огірки ховають, бо ще готова приїхати комісія і все зіллє тим квасом.
— Тьфу! — сплюнув і війтів брат Андрій.— Ще чого не бувало!.. А як же потім сир та огірки з тим квасом їсти? Я не знаю, що ті пани вигадують, все аби християнинові наперекір!..
— Або єгомосць не казали так само в церкві, ще заким погоріла? — відізвався один з радних.— Робіть, каже, порядки, не їжте того а сего, не пийте води — так якби то могло встерегти чоловіка від смерті. Ви, паничу,— обернувся він до Славка,— не гнівайтеся... Але кому на вік — тому й на лік, а як вмирати — то вмирати. Так бог даь!
— А чому Мошко не прийшов на раду? — спитав що пан писар.
— А де ж би жид радив над холерою! — засміявся Андрій Костишин і всі за ним також.— Жидові іно згадай холеру, то він відвертається.
Славко став їм поясняти, що небезпечність велика, холера недалеко і порядки робити треба. Радні не перечили Славкові, але можна було присягнути, що думали інакше.
Коли Славко відходив, они сміялися зі свого дохтора і зі всіх рад проти холери. їх вибір хати на шпиталь і прислуги — то були немов кпини не то з холери, але зі всякої недуги на світі і смерті. Славко, що начитався тілько вістей в часописах про холеру і уявляв її грізною марою, найстрашнішою з усіх, які видумала людська уява, думав застати і в селі страх перед нею,— тим часом що побачив? Турецьку рівнодушність у такім грізнім положенні; а коли й замітив який страх, то страх перед властями, а не перед холерою. Сама холера — то от собі недуга, на котру вистане "яптики" з шопи, розвалена хата на шпиталь і дурнуватий Антошко яко доктор...
V
Кажуть, що кождий інтелігентний батько два рази в житті "здає матуру", раз учеником, а другий раз батьком сина, що кінчить середню школу. Іспит зрілості, сей старосвітський останок, опертий на тім пересуді, що кождий двадцятилітній молодець може і повинен з рівним замилуванням учитися і розуміти аналітику, логаритми і красну літературу, процеси хімічні і тайни лірики,— томить аж до нервової слабості не лише кождого учня, але не менше й батька єго нетерпеливим ожиданиям. А ще коли ученик вдасться такий, як син о. Левицького Генко, хлопець пустий і лінивий, то непевність і ожидания на довгий час перед матурою відбирають батькові сон та вічно приводять єму на думку ті великі гроші, які видав на науку сина. Ще якби о. Левицький був багатий, то й не жалував би грошей; але він з остатного тягнувся, свої доньки кривдив, аби лише синів вивести в люди. Генко був наймолодшим сином, і о. Левицький уже числив собі, що уступиться єму з голови, записавшися до духовної семінарії; а на єго місце бодай одна донька Зоня буде ходити до учительської семінарії. Так, коли надходив день матури, о. Левицький не втерпів сидіти в Заліссі і поїхав до Львова, аби зараз в день матури знати, яка доля жде єго і Генка.
Здається, молодий син о. Левицького, складаючи того дня іспит зрілості, не переживав таких мук нетерпеливості, як єго батько. Єго ожидания було таке, якби ту йшлося о смерть або життя хорої і дорогої єму особи, котра мусіла піддатися якійсь тяжкій операції, а від виздоровлення єї залежала доля родини. Хоч не бажав перешкоджати синові, але, проте, не втерпів і кілька разів в день приходив до гімназії розвідуватися, як справа стоїть. Та не судилося о. Левицькому мати того дня потіху; вечером на коридорі гімназії дізнався, що Генко при іспиті "перепав" на цілий рік. Ся вістка так прибила єго, що він соромився перед кождим перехожим учеником, дивився остовпілими очима на заплаканого сина і не мав сили сказати єму хоч слово. Аж по добрій хвилині вишептав: "Ходи!" — і оба мовчки зійшли сходами вниз та з соромом і жалем на лиці вийшли на місто. В розпуці, мовби по невдалій операції, завів о. Левицький сина мовчки на станцію, де мешкав, розплатився з господарем, казав прикликати фіакра, забрав свої і синові річі і зараз виїхав на дворець, хотя й ще до поїзда було часу дві години. Аж коли на двірці в салі усіли оба за стіл, о. Левицький, заломивши руки, тихо спитав сина:
— Що ж ти мені, Генку, наробив? Чи ти серця не маєш, що тобі не жаль ні мене, ні бідних сестер?
І тілько всього. Казав єму відтак подати вечерю, а сам не міг навіть допити поданої склянки пива. Генко їв зі смаком, хоч, звісно, виглядав так, як виновник.
Зате сцена дома, коли приїхали до Залісся, була далеко прикріша. Дізнавшися про пригоду Генка зараз на вступі в хату, мати енергічно відкинула єго від себе, коли хотів поцілувати єї руку; він аж упав на поміст.
— Геть мені з хати! — кричала вона захриплим голосом.— Ані на очі не показуйся мені!
— Дай же спокій, Мариню! — втихомирювала її бабуся і приступила до Генка, аби взяти єго в оборону.— Ще готов собі хлопець що зробити з жалю! Бідний Геньо!
— Не бійтеся! — говорила мати.— Він не з тих, що мають серце; не зробить собі нічого!
І дійсно, хлопець стояв вправді не з радісним лицем, лише з якимсь отупілим, все ж таки тепер вже не знати було в єго поведінню найменшого жалю і розуміння свого положення та злиднів родини. А коли вкінці обі найстарші сестри зі сльозами в очах приступили до нього і подібно, як батько, сказали: "Що ж ти, Генку, нам наробив?" — він навіть обидився і відкинув їх від себе словами:
— А вам що до того? Сам завинив і сам терплю.
— В тім і біда, що не сам! — замітив Славко.