Заквітчаний сон

Сторінка 2 з 2

Косинка Григорій

— Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.

— Дома...— І щаслива сміялася спросоння: — Ич який... за яблуню ховається...

— Поднимайтесь, милая... Какой яблунька?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

...І поплила сорок п’ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум її налився як пашня, заполовів.

І коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стіні якраз над "парашою" розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею,— спалені очі орошують брудну лутку сльозами...

Сорок п’ята ніч кинула дротом телефону "маленьку неприємність" життя тюрми:

— Ви слухаєте? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш... Чуєте, Андріяш?

— Хм... Червона мачина... Жаль, жаль, але...

— Сорочку перервала і — на гратах... Слухаю. Неприємність, чорт!..

Оленка...

Степом короговки замість корів замайоріли, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон... і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...

Обсипався яблуневий цвіт: і стежки засипав, і доріжки.

І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки:

Ой будеш ти, моя мати, тихо спати...

1923