— Але ж вона мене не знає,— здивувався Платт.— І не чула про мене. Хіба вона згодиться? Ми навіть незнайомі.
— Згодиться? — перепитав Зіззбаум, скинувши брови.— Звичайно, згодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, згодиться!
Зіззбаум голосно гукнув міс Ешер.
Вона ввійшла, незворушна й трохи презирлива, в білій блузці і чорній спідниці.
— Містер Платт ласкаво просить вас пообідати з ним сьогодні ввечері,— сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.
— Авжеж, дуже приємно,— дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер.— Західна, двадцять, дев'ятсот одинадцятий.
— О котрій?
— Скажімо, о сьомій?
— Чудово. Тільки не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, а вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, тож вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.
О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. Міс Ешер була в чорному напівпрозорому вбранні простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує одне із своїх службових завдань.
З ненав'язливою допомогою освідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, якому бракувало тільки традиційного бродвейського початку.
— Ви не заперечуєте, якщо мені принесуть що-небудь випити? — спитала міс Ешер.
— Ні, звісно,— відповів Платт.— Замовляйте все, що хочете.
— Сухий мартіні,— сказала вона офіціантові.
Та коли вже келих опинився перед нею, Платт простягнув руку й відставив його вбік.
— Що це? — запитав він.
— Коктейль, звісно.
— Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?
— Близькі друзі,— крижаним тоном відповіла міс Ешер,— називають мене Елен.
— Послухайте, Елен,— заговорив, нахиляючись до неї, Платт.— Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас.
Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад.
— Не заривайтеся,— сказала вона сердито.
— Я коштую сто тисяч доларів,— вів далі Платт.— Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок.
— Ви не купите мене, містере Закупнику,— сказала міс Ешер,— навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові.
— Хто всі?
— Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась.
Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом.
— Згадав! — вигукнув він задоволено.— Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги.
— Заспокойтесь! — обірвала його міс Ешер.— Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. В мої обов'язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене.
— Ви хочете сказати,— здивовано протяг Платт,— що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони... всі кажуть вам те саме, що й я?
— Улещують мене всі,— відповіла міс Ешер,— але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лиш говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.
— Ви давно працюєте, Елен?
— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?
— Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми... Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від'їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти.
— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!
Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.
— Це вже мені не подобається,— сказав він.— Що сталося?
— Так, пусте,— відповіла міс Ешер.— Просто мені... це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?
Платт провів її; до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилась на нього так презирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.
Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам'яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її.
— Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! — випалила вона.
— Це... обручка,— мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка.
Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі.
— То ви справді... то ви...
Хтось відчинив двері в коридор.
— На добраніч,— сказав Платт.— До зустрічі в магазині.
Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: "Пожежа!"
— Де? — кричала вона.
— Саме це я хотіла у тебе спитати,— сказала манекенниця.— Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как... Как... Карак... Каракас-Сіті, так, здається?
— І ти заради цього розбудила мене? — обурилася вчителька.— Каракас, звісно, у Венесуелі.
— А який він?
— В основному — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.
— Ну й хай собі,— радісно відмахнулася міс Ешер.— Завтра я туди виїжджаю.