Обличчя Валерiя за прозорим шоломом усмiхнулося:
— В iнших умовах я був би щасливий з цього! Але тепер!..
Все було зрозумiло без слiв. Обоє замовкли i з тривогою та цiкавiстю знову почали роздивлятися навколо. По лiнiї обрiю Валерiй визначив, що планета була розмiрами не менша вiд Землi. Потiм вiн нагнувся вниз i почав роздивлятися грунт.
— Вiкторiя! Погляньте-но сюди! — схвильовано промовив вiн. — Цей грунт створений органiзмами... ви розумiєте?..
Вiкторiя вiдколупнула грудку пiд ногами i побачила, що Тригуб має рацiю.
Це був справдi такий же грунт, як i на Землi, тiльки замерзлий в страшному холодi мiжзоряного простору...
— Значить, на цiй планетi було колись життя, — задумано промовив Валерiй. — Воно зникло вiд якоїсь космiчної катастрофи. А тепер ця планета загрожує нам...
— Пора, Валья, — м'яко нагадала Вiкторiя. — Пора робити розрахунки — чи ця планета пройде мимо, не заподiявши шкоди, чи справдi загрожує нам?..
— Так! — погодився Валерiй i знову пiднявся по схiдцях в зорельот. За ним Вiкторiя.
В каютi вони роздяглися i почали робити розрахунки...
В потужний телескоп Валерiй спiймав малесеньку цятку — Землю, потiм з допомогою найточнiшого спектроскопа визначив швидкiсть планети по вiдношенню до Сонця i почав робити розрахунки шляху цього космiчного мандрiвника.
Колонки цифр i математичних рiвнянь росли пiд його рукою на листку паперу. Вiкторiя поглянула в цю мить на Валерiя i побачила, як вiн зблiд.
— Що — дуже погано? — тривожно запитала вона.
— Так, — похмуро вiдповiв Тригуб. — Ця планета пройде точно по орбiтi Землi. Навiть дивно — чому все так виходить?.. Нiби хтось спецiально послав її нам на погибель...
— Ну, це вже мiстика, Валья!..
— Я розумiю! Але якщо ми не розiб'ємо її, зустрiч, а разом з тим катастрофа — неминуча!..
Вiн рiшуче пiдiйшов до радiопередавача i, настроївшись на Землю, заговорив:
— Земля! Земля! Уважно слухайте! Швидкiсть планети, всупереч даним обсерваторiй, менша, а саме — двiстi вiсiмдесят кiлометрiв на секунду. Це дає додатковi шанси!.. Шлях планети пролягає точно по орбiтi Землi. Сумнiвiв не може бути! Негайно висилайте зорельот з термоядерним пальним. Iншого виходу нема — тiльки розбити цю планету!..
Земля вiдповiла:
— Через пiвгодини космольот вилетить у простiр!..
Валерiй полегшено зiтхнув i виключив радiо.
— Нарештi, можна бути майже спокiйними... Деякий час ми побудемо тут, доки корабель наблизиться — потiм вилетимо. Ми будемо спостерiгати, як ця планета розлетиться на шматки!.. Звичайно, з пристойної вiдстанi... Правда, цiкаве видовище?.. Це ж справжня космiчна катастрофа!..
— Так! Але тепер уже з волi людей, — додала Вiкторiя.
— А поки що, — продовжував Валерiй, — ми ознайомимось трохи з планетою. — Може, знайдемо щось цiкаве...
Почулися сигнали радiо. Валерiй знову включив динамiк. Говорила Земля:
— Корабель з термоядерним пальним вилетiв у простiр.
— Повiдомлення прийняв! Контролюйте весь час полiт ракети i повiдомляйте мене!.. — вiдповiв Тригуб.
Знову виключивши радiо, вiн повернувся до Вiкторiї:
— Я зроблю невеличку подорож навколо космольота... Ви слiдкуйте за сигналами з Землi i пеленгуйте також менi, щоб я не заблудився...
— Гаразд!
Валерiй одягнув скафандр i опустився на поверхню планети.
— Алло! Вiкторiя! — почувся його голос по радiо, — чи чуєте ви мене?..
— Чую добре!
— Я буду пiдтримувати розмову з вами весь час. Не забувайте давати сигнали!..
Невелика пауза, а потiм Вiкторiя знову почула слова Тригуба:
— Дивно — Сонце знаходиться на тому ж самому мiсцi, що й ранiше, тодi, як ми прилетiли! Очевидно, ця планета не обертається навколо осi! Недалеко бачу пасмо гiр .. Ряд срiблястих пiкiв! Дуже погано видно. Пiду в напрямку до них, познайомлюся з рельєфом... Може, знайду щось цiкаве.
— ...Включаю прожектор. Нiчого не бачу, крiм крижаної пустелi. Дивно, дуже дивно — яким чином ця планета стала мандрувати в просторi?!
Раптом Вiкторiя почула вигук здивовання, якесь бурмотiння.
— Що там цiкавого, Валья? — запитала вона.
— Чудеса! — схвильовано вiдповiв Валерiй. — Вiкторiя! Тут в свiтлi прожекторiв я бачу стiну... не кам'яну, не природну стiну... Ось я пiдходжу ближче.. Так! Я не помиляюсь — це, безумовно, витвiр розумних iстот!..
— Що ви кажете? — вигукнула здивована Вiкторiя.
— Такi Стiна якась напiвпрозора, рожевого кольору... Безперечно, це робота розумних iстот, якi колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..
— Валя! — обiзвалася Вiкторiя. — Дивiться далi, може, буде щось цiкавiше!..
— Йду! — вiдповiв Тригуб. — Йду вздовж стiни. Вона тягнеться метрiв на двадцять... Ага... Ось вона закiнчується!.. Повертає пiд прямим кутом... О! Щось схоже на будiвлю!..
— А входу не видно? — зацiкавлено спитала Вiкторiя.
— Не бачу! Е, нi! Ось сходи... з того ж самого матерiалу... Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар'єром з трьох бокiв...
— А нащо тi бар'єри? — спитала Вiкторiя.
— Не знаю, — задумано вiдповiв Валерiй. — Iстоти, безумовно, були високо розвинутi. Матерiал, з якого побудовано це спорудження, синтетичний. Щось подiбне до нашої пластмаси... Жаль, що доведеться знищувати планету, — а то ми могли б узяти звiдси багато цiнного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишкiв їхньої культури...
Раптом Вiкторiя насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:
— У мене пiд ногами щось затряслось! Треба пове...
На цьому його голос обiрвався, i бiльше не було чути жодного слова...
— Валя! Валя! — закричала Вiкторiя. — Що з вами?..
Вiдповiдi не було.
— Валя! Обiзвiться! — без кiнця повторювала дiвчина, розгублено поглядаючи в iлюмiнатор.
Вiкторiя включила автоматичний пеленгатор, а сама без кiнця говорила в мiкрофон однi i тi ж тривожнi слова:
— Валя! Валя! Де ви?..
Тригуб мовчав.
Клубочок пiдкотився до горла Вiкторiї. її душили сльози, вiдчай i образа проти несправедливої долi! Тодi, коли все так добре склалося i вони були на шляху до повернення — раптом якесь непередбачене лихо спiткало Валерiя!..
Почулися сигнали радiо. Це викликала Земля...
— Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкiстю десяти тисяч кiлометрiв на секунду. Вiн знаходиться на пiвдороги до планети. Вам пора вiдлiтати!..