Інна й Мусташенко мовчать.
Марія Андріївна. "Бідна дівчина"! Бачите, до чого дійшло? Га?
Інна. Ну... ну, я тебе прошу, Тамо... Мені так треба. Ти потім, може, про все дізнаєшся. Я не можу, щоб вона виїхала. Я тебе благаю!
Марія Андріївна. Або ти хвора, або це, справді, якась скажена, хвороблива гордість... Але ти — ненормальна, Інно. Це — ясно. Ти просто-таки ненормальна!
Інна. Нехай я ненормальна, нехай без сорому, без волі, нехай усі сміються, але я тебе благаю, ну, благаю, Тамо, нехай вона тут зостанеться, й не чіпай її!
Марія Андріївна. Слухай, Інко, коли ти ненормальна, то я ж, кажу тобі, здорова! Я не можу більше цього терпіти. Не можу, не маю сил. Я не сплю, не їм, я не можу на тебе дивитись, я не можу людям у вічі глянути. Не можу, кажу тобі! Або вона й цей сором, або я. Не можу...
Інна. Ще кілька місяців...
Марія Андріївна. І кількох днів, кількох годин не можу!
Інна (мовчить, потім глухо, ледве чутно). Тітка Ліна... давно вже... просить тебе приїхати до неї... Може б...
Марія Андріївна (підводиться). Я-як? Ну, кажи далі, кажи...
Інна мовчить.
Марії Андріївна. Значить, не її, а мене ви виганяєте? Так, чи що? Кажіть просто... Ну?
Мусташенко. Вам тут тяжко. Тільки на той час, поки...
Марія Андріївна (тихо). Що ж це таке діється?! Мене, свою матір, що викохала, на своїх руках виносила, мене ради любовниці свого чоловіка своя дочка виганяє...
Інна. Тамо! Не говори так! Ну, не говори так! Не виганяє, ніхто не виганяє!
Марія Андріївна. Оце так!.. Оце дожилась! (Убито сідає). Не її, а мене. Вона, ота повія,— рідніша, миліша. На каторгу за неї збиралася, за її щастя. А її щастя в любовниці чоловіка. За неї матір виганяє... (Встає). Ну що ж, дай боже тобі щастя. (До Мусташенка). Всяко я про вас думала, але щоб*на отаке ви були здатні, цього я вже не припускала. Ну що ж, треба йти, коли так... (Іде).
Інна (кидається до Марії Андріївни). Тамо! Ради бога, не треба так іти від нас! Я тобі потім...
Марія Андріївна (з силою відпихає). Геть, нікчемнице, безвільна, гидка ганчірко! Так тобі й, треба. Ганчірки й на те є, щоб ними гидь та бруд затирати.
Справа з-поза дому виходить Круглик із листом у руці.
К р у г л и к (здалеку кричить). Де ти пропав, Паньку?! Ввесь дім і сад обшукав. Ще не відіслав почти? (Уважно дивиться на всіх, тривожно). Що сталося, мої панове?
Інна й Мусташенко мовчать. Марія Андріївна. Нічого особливого не сталось, Юрію Марковичу: дочка виганяє з дому свою матір. Звичайнісінька річ. Чи можете ви мене, Юрію Марковичу, зараз на своїй машині до міста або до станції відвезти?
Круглик (вражено дивиться на всіх). В чому річ, панове? Інно Василівно, що сталося? Інна. Тама їде від нас.
Марія Андріївна. Неправду кажеш: Таму виганяють. Ходімте, Юрію Марковичу, проведіть мене до вашого автомобіля. Дайте руку, чогось ноги в мене...
Круглик (поспішно подаючи руку). Але ж... Чекайте... Та так зараз оце?.. Речі ж? Одягтися?..
Марія Андріївна. Нога моя більше не* ступить на поріг цього дому. Схочуть переслати мої речі,— спасибі; не схочуть,— теж спасибі. (До Інни). Будь щаслива, Інно. Од усього серця бажаю тобі, щоб ніколи не покаялась за це. Ходімте, Юрію Марковичу... (Йде праворуч у сад).
Круглик, ведучи Марію Андріївну, непорозуміло озирається на Мусташенка й Інну.
Мусташенко хапає себе за волосся й падає так на стіл. Інна непорушно стоїть, закусивши губу, як людина, що от-от готова закричати від
болю.
Люда тихо, несміло виходить на терасу й дивиться услід Марії Андріївні.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Кімната вбрана квітками, що стоять у вазонах, висять у гірляндах на стінах і стелі, на столах у вазах. Обстанова 1-ї дії.
Круглик сам; задумливо ходить по кімнаті, прибираючи її, часом задумується, стоїть непорушно, потім знову береться за квіти. Швидко входить Інна в капелюсі, з букетами квіток у руках; у радісному підняттю кладе квітки на стіл, скидає капелюха, говорячи до Круглика
ще з порога.
Інна. Уже, тут я! Довго була? Правда? А ви працюєте, голубе? Що Тама?
Круглик. Здається, спочиває з дороги. Якась вона, знаєте, чудна, Інно Василівно. Часом, наприклад, зовсім не чує, що їй кажуть. Мені здається, що вона навіть хвора. Між іншим, ви зверніть увагу на її торбинку, вона не випускає її з рук. У неї якась idee fixe.
Інна. О, в неї одна-однісінька idée fixe: рятувати мене! За цим і приїхала. (Радісно сміється). Мила, чудесна Тама! Але ця ідея розлетиться в неї сьогодні ж: усе вже врятоване! Вона тут не була?
Круглик. Ні, була, але нічого не помітила.
Інна. О, помітить! Усе помітить! Яка година?
Круглик (дивиться). Пів на сьому.
Інна. Ще півгодини. Круглику мій! Кругленький, дорогий, ще півгодини! Чуєте? Чекайте, я потелефоную Панові. (Телефонує). 11-19, 11-19. Так. Дякую... (Слухає). Не: ма. Він, значить, у панни Люди. Кругличку, швиденько ці квітки треба в ті вази. А ви гіацинти все ж таки туди помістили? І, знаєте, дуже гарно! Чудесно. У вас є смак, Кругличку, давайте сюди ту синю вазу. Тільки, голубчику, хороший, не будьте таким кисленьким. Ви ж — Круглик, а все кругле — добре, привітне, веселе, а ви сьогодні не Круглик, а Кислик. Ви ж дивіться, які вони соромливо-невинні, ці рожеві троянди. Так і хочеться сказати їм на вухо що-небудь таке, щоб почервоніли. Правда, Кругличку?
Круглик. Ви скажіть їм, де ви оце були, вони почервоніють.
Інна (весело-здивовано). Ой? А де ж я була?
Круглик (посміхається). Ех, Інно Василівно, яка ж ви ще роженевинна трояндочка! Невже ж ви думаєте, що я не знаю кожного вашого кроку?
Інна. Ну, а де ж я була?
Круглик. Готували квартиру для сьогоднішнього переїзду панни Люди. Вознесенська, число вісім. Два тижні тому ви самі найняли. Навіть учора самовар купили, бо в хазяйки нема зайвого. Так?
І н н а. О, та ви добрих шпіонів маєте!
Круглик. Нічого собі. Але невже ж ви, Інно Василівно, настільки ще наївні, що думаєте, що вся річ у виїзді панни Люди? І що тоді Панас буде цілком ваш?
Інна. Думаю, Кислику! Ой, та як думаю! Давайте сюди троянди. Швиденько!
Круглик. Гм!.. Ну, а дитина?
Інна (хитро, весело). А що з дитиною?
Круглик. Та нічого особливого. Тільки мені здається, що хоч ця дитина й від почтальйона, але Панас буде сидіти коло неї день і ніч. Буває часом таке з людьми.