Так, це він, це той самий старець.
— Старче, — сказала, — яка шкода, що ти не можеш бачити мене. Я та сама Ольга, що ти їй, як була ще малою дівчиною, випророкував князювання. — Твое пророцтво здійснилося — я княгиня Києва.
А старець підняв сліпі очі вгору, простягнув руки та гукнув:
— Ти велика грішниця, княгине Ольго! Кров невинних громадян на твоїх руках!
— Не невинних, вони вбили чоловіка мого! Я виконала свій обовязок кривавої помсти, — сказала Ольга голосом, наче оправдувалася.
— Господь велить ворогам прощати, не мститися — сказав старець урочистим голосом.
— Княгине, вели покарати старця за образу твою! — просили дружинники.
— Ні, — сказала Ольга, — йому вільно говорити, бо він мені долю провіщав.
І відїхала — а старець остався. Вітер доніс іще за княгинею слова старця:
— Кайся, Ольго, кайся за гріхи твої!
Від цієї зустрічі Ольга не мала спокою.
І часто бачили люди, як вона заходила до старця, що жив біля церкви святого Іллі.
Ніхто не знав, чого. А він навчав княгиню правд Христової віри.