Ураз схопився заєць з ліжка, компрес з голови зірвав, усякі примочки та пігулки у сміття пожбурив, а сам надвір, та до того клена, де торішньої осені згубилося його серце.
Прибіг — тихо, порожньо, тільки сірі дощинки скапують на опале листя.
— Клене-братику, і ти, голубко-берізонько, чи не знаєте, куди поділось моє серце? — питає заєць.
— Чом не знати? — почув він згори. Клен шелестить, берізка щось шепоче, а по сучках з верховіття білка плигає.
— Торік тут цілу зиму висіло оголошення,— каже.— Мовляв, кому потрібне серце. Тепер листок, видно, вітер зірвав. А ти біжи до їжака, біжи, у нього поспитай, може, ще й не продав нікому.
Рвонув заєць до їжака.
— їжаче, друже, чи це в тебе моє загублене серце?
— У мене, в мене,— відповідає їжак.— Твоє, кажеш? Загубив? Раз так, віддам його тобі.
— Ой, дякую! — зрадів заєць.
— Тільки... Ти вже за те, що другий рік його приберігаю, приніс би мені яблучок, га? Дуже мої малі яблука любять.
— Принесу, їжаче, обов'язково принесу!
І ось іде Вухань лісом, а в грудях у нього серце стукає. Тепло від нього, хороше. Йде заєць, лісом любується. Осінній дощ сріблинками на гіллі зависає, шурхотить по жовтому листю. Горить-яріє стигла калина, пахне мокрим деревом, грибами, пізніми ожинами. "І як я жив, не помічаючи такої краси? — сам собі дивується заєць.— Тепер інакше житиму. Знов до давніх друзів повернуся. Тільки... чи приймуть вони мене після всього?" Замислився заєць, серце стислося. Раптом — вискакує на стежку його подруга-зайчиха, зморена, задихана,— тікає від лиса. Тенькнуло щось зайцеві в грудях. "Мерщій сюди!" — гукнув, а сам лисові навперейми! Лис з несподіванки носом в землю зарився, а далі, ошалілий від нечуваного зухвальства, як кинеться за Вуханем! Але де — той теж не чекає...
Вмить обидва зникли з очей, і лиш зайчиха, все ще не вірячи, що врятована від смерті, дивилася вслід Вуханеві такими вдячними, захопленими очима, якими, напевне, ніхто ніколи не дивився.
"Х-х-ху!" — віддихувався заєць, нарешті позбувшись погоні. І так йому радісно, на душі затишно, як давно-давно вже не бувало.
От іде він додому, коли це глядь — сидить під мокрим кущем його друг Чорнолапко, сумний-невеселий.
— Добридень, Чорнолапку! — каже Вухань.— Чого зажурився?
Чорнолапко недовірливо покосився на Вуханя та тільки лапою махнув.
— Скажи мені, що трапилось, може, чим зараджу? — знов питає наш заєць.
Здивувався Чорполапко.
— Та,— каже,— жити мені ніде. Уночі вітер зламав верхівку сосни, вона впала і геть хату розвалила. Добре, що хоч сам з дітьми та жінкою врятувався.
— То ти й оженився? — дивується Вухань.
— Оженився,— каже Чорнолапко.— Куди тепер проти зими з сім'єю приткнутися?
— Послухай-но, друже, ходи жити до мене. З сім'єю, з дітками. В мене хата чимала, помістимось. А на весну побудуєшся. Вже й я чимось пособлю по старій дружбі.
Чорнолапко вухам віри не йме. Невже це Вухань? Невже знову він став колишнім веселим зайцем?
Ніколи ще не було так гамірно у новому Вуханевому дворі. Назбігалося звірят — хто Чорнолапкові помагає переноситися з пожитками, а хто прибіг на це подивитися, бо не вірить, що Вухань знову приязний і щирий, як раніше.
— То-то я не вірив, що Вухань без серця,— каже борсук.— І не гріх ото наговорювати? Хіба буває, щоб хтось без нього жив? Зроду такого не було!
— Не буває,— радісно закивала молода зайчиха.
— Еге ж,— зніяковіло підтакнула і зайчиха-мати, а сама тайком змахнула непрошену сльозу.— Що то за життя...
— Нема що ті дурні чутки і згадувати,— втрутився Чорнолапко.— Всі знають, що без серця жити неможливо.
Вухань мовчки слухав друзів. Тепер він знову був щасливим.