Нарештi всi понаїдалися, i Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:
— Хлопцi й дiвчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспiває, вiрш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Лiна Митрофанiвна пiдхопила:
— Ой! Правильно! Тося, Надя, Нiна! Ну! Ну, давайте! .. Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вiтасик! Ти ж так добре декламуєш вiршi! Ну!
Але всi перезиралися, хмикали й опускали голови. Нiхто не наважувався починати перший. I тодi я не знаю яка сила раптом пiдкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радiсно вигукнула Лiна Митрофанiвна. Я пiдвiвся. "А, будь що буде! "
— Я теж хотiв бути артистом! — похмуро сказав я.— Тiльки не в кiно, а на естрадi. Спiваком хотiв стати. Як Гнатюк.
Всi дружно засмiялися. Бо я це спецiально сказав, щоб смiшно було. Пiд Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як вiн, коли "тюк" говорив.
— А що — хiба погано? Спiваком, по-моєму, найкраще. I популярнiсть у спiвакiв найбiльша, i... все iнше... Так от я й вирiшив спiваком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревiв. Усi знову засмiялися.Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, нiж для спiвакiв треба. Це трохи мене засмучувало. Але мiй дiдусь Грицько сказав, що слух — це така рiч, яку можна розвивати. Головне для спiвака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свiй слух. Дома менi його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигонi розвивав, коли пас корову. Коровi це дуже сподобалося, вона навiть пастися кинула, весь час слухала. Тiльки чогось доїтися перестала... Почати свою кар'єру я вирiшив з художньої самодiяльностi, а щоб не так. лячно, дружкiв своїх Василя та Андрiйка пiдбив на ансамбль "Школярики-дударики". Я тягну, вони пiдхоплюють.
Одного разу в сусiдньому селi був концерт художньої самодiяльностi. Тамтешнього ансамбля "Доремiквасоля". Звичайно, ми поїхали послухати конкурентiв. Запрягли в пiдводу кобилу Муську, спокiйна така i спiви мої любить. Iншi конi чогось моїх спiвiв полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нiчого. Поїхали. Побули на концертi. Розкритикували "доремiквасольцiв" ущент. "Хiба то самодiяльнiсть? У нашому селi пiвнi краще спiвають, нiж їхнi солiсти! .." їхали назад — усю дорогу спiвали. Я заспiвував, хлопцi пiдхоплювали. Багато пiсень проспiвали. I майже всi чогось тi, що починаються з "Ой": "Ой, у полi вiтер вiє", "Ой, вербо-вербо", "Ой, я нещасний", "Ой, казала менi мати", "Ой, наступала та чорна хмара..." i таке iнше. Оте "ой", заспiвуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарештi i вирiшили трохи перепочити. їхали ми, звiсивши з воза ноги, як усi на возах їздять.
Я з одного боку сидiв, хлопцi з iншого, спинами до мене.
Iду я, ногами метляю. I раптом — раа! — нога моя мiж спицi вскочила. "Ой, нога! " — закричав я.
А хлопцi думали, що то я знову пiсню заспiвав, та як пiдхоплять: "Ой, нога-а, нога-а.." Я кричу, а вони спiвають. Я кричу, а вони спiвають.
Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом пiдгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.
Пiсля того спiвати я кинув i артистом уже бiльше бути не хочу, махнув я рукою i сiв.
Чи то справдi всiм сподобалося, чи то вони були сьогоднi такi добрi, але з всi так весело смiялися i так дружно плескали у долонi, що я аж почервонiв. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звiдусiль.
Та одне "молодець" було менi особливо дороге. Його сказав Iгор Дмитруха. I по очах я бачив, що вiн не лукавив. I такий вiн був менi симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив вiн мене колись Мухо", ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як вiн черевик отої дiвчини з-пiд колеса вихопив! От цього я не забуду нiколи. Тодi я йому щиро сказав "молодець", а тепер вiн менi... Поквиталися наче.
I ще одне "молодець" було менi дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув i крiзь галас почути не мiг — вона далеко вiд мене сидiла. Я прочитав по її губах i по очах...
I Валера Галушкинський, i Льоня Монькiн, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, i Люба Присяжнюк, i Надя Трав'янко, i всi-всi дивилися на мене i смiялись. Але ж то був зовсiм не той смiх, як тодi, коли я був Мухою! То ж зовсiм не той смiх!
Якщо найвища у свiтi радiсть, яка переповнює тебе, переливаючись через вiнця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у цi хвилини. Як я їм був усiм вдячний!
Що менi говорили, як мене пiдхвалювали, переповiдати не буду. А то ще скажете, що я звичайнiсiнький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив iз своїм номером, вiдважився, то мене й хвалили.
Те, що я їм розповiв, я не сам вигадав, i такого зi мною насправдi не було. То я в старiй пiдшивцi журналу "Пiонерiя"
колись вичитав, але, переказуючи, трохи змiнив, до себе примiряв.
Пiсля мене виступала Таня Верба. Спiвала. Дуже гарно спiвала. I плескали їй не менше, як менi. Потiм Вiтасик Дяченко читав вiршi. I йому теж аплодували.
А тодi Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсiм вдало. Спасокукоцький вибрався на плечi Кукуєвицькому, але той не витримав i впав. I Спасокукоцький гепнувся на пiдлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, нiби так i треба, начебто етюд був гумористичний. А потiм почали говорити, хто ким буде.
Ну, Сурен, Таня Верба i Вiтасик Дяченко, ясна рiч, артистами. Мене якось за iнерцiєю теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.
Iгор Дмитруха сказав, що вiн, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.
Валера Галушкинський ще з дитячого садка мрiє стати капiтаном далекого плавання.
Спасокукоцький i Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнiвалися, що стануть космонавтами.
Невеличкi, мiцненькi, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.
Льоня Монькiн захоплювався фiлателiєю, тобто збиранням марок, i тому вирiшим зв'язати своє життя з магазином "Фiлателiя" — хотiв бути директором того магазину. Тут Олександр Iванович не витримав: