Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев'яний стiлець на гнутих нiжках.
Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.
Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.
I раптом...
— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.
— А-а-а!
Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.
Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.
Ще мить i...
Цирк завмер.
I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.
I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.
За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.
Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.
— Вже викликали карету "швидкої допомоги". Кiлька переламiв. Але...
В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:
— Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.
Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.
— Задушу! Вбивця!
Подзьобане вiспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очi вирячились.
— Не я... Не я...— прохрипiв вiн.— Август...
Вiд натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтiки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.
— Не треба!.. Не треба!.. Не треба! — бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.— Ви ж себе погубите!.. Не треба!..
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.
— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.
Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь,дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi...
— А-а-а!
Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.
— Нi! Нi... Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн... щоб помститися... Пообiцяв за великi грошi... Павлину.. справжнiй смертельний номер...
-I ти?! За грошi?!..
-Нi!.. Нi! То вiн! Усе вiн!.. Я ж маленька людина...
-Брешеш!..— люто зашипiв Стороженко,замахуючись.
— Ай! — смикнувся Август, увiбравши голову в плечi.— Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Вiн швидко перехрестився. — Уб'єш мене — разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
— Тiльки... тiльки хай вiн вийде,— кивнув Август на Чака.— Лише тобi, тобi одному...
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом — ой! — згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.— Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я... Нi-нi, я нiчого, просто... Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi... А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене...— вiн шморгнув носом,— мене...
— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,— зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.— Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати... I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi — хоч греблю гати.— Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
— Ходiм, сипку,— нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.