Від цих слів Задіґ припав до її колін і зросив їх сльозами. Астарта ніжно підвела його й продовжувала так:
– Я побачила, що я під владою варвара й суперниця божевільній, вкупі з якою мене замкнули. Вона розповіла мені свою пригоду в Єгипті; з тих рис, якими вона змалювала вас, з часу, з верблюда, на якого ви сіли, з усіх обставин я зрозуміла, що то Задіґ бився за неї. Я була певна, що ви у Мемфісі, і постановила тікати туди. "Прекрасна Міссуф, – сказала я їй, – ви куди веселіші за мене, ви краще за мене розважатимете гірканського князя, допоможіть мені врятуватися, і ви правитимете самі, вщасливите мене й позбавитеся від суперниці". Міссуф обміркувала зі мною, яким способом мені втекти: отже, я вийшла нишком з однією єгипетською рабинею. Я була вже біля Аравії, коли один ниций злочинець на ймення Арбогад захопив мене й продав купцям, що привели мене в цей замок, де живе пан Огуль. Він купив мене, не знаючи, хто я. Це хтивий чоловік, що дбає тільки про панські страви й гадає, ніби Бог створив його для того, щоб він насолоджувався їжею. Він такий огрядний, що це повсякчас загрожує задушити його. Лікар його, що має на нього дуже мало впливу, коли шлунок його травить гаразд, править ним деспотично, коли він об'їдається; він запевнив його, що вилікує його василіском, звареним у трояндовій воді. Пан Огуль пообіцяв свою руку тій із своїх рабинь, яка принесе йому василіска. Ви бачите, що я не маю найменшого бажання найти цього василіска, відколи небо подарувало мені зустріч з вами.
Тут Астарта й Задіґ висловили все те, що довго стримували, все те, що їх нещастя й кохання могли навіяти найблагороднішим і найпристраснішим серцям, і генії, що охороняють кохання, віднесли їхні слова аж до сфери планети Венери.[115]
Жінки повернулися до Огуля, нічого не знайшовши. Задіґ з'явився до нього і заговорив так:
– Нехай безсмертне здоров'я зійде з неба, щоб охороняти всі ваші дні! Я лікар, я приїхав, почувши про вашу хворобу, і приніс вам василіска, вареного в трояндовій воді. Це не означає, що я бажаю одружитися з вами; я прошу у вас волі для однієї молодої вавилонської рабині, що вже кілька днів у вас, і я згоден залишитися рабом замість неї, коли не матиму щастя вилікувати пишного пана Огуля.
Огуль погодився на цю пропозицію: Астарта виїхала до Вавилона із Задіґовим слугою, пообіцявши повсякчас надсилати кур'єрів, щоб сповіщати про все, що станеться. Прощання їхнє було таке саме ніжне, як і зустріч; хвилини, коли зустрічаються чи коли розлучаються, є дві найбільші доби на життя, як то сказано у великій книзі Зенд. Задіґ кохав царицю так, як присягався, а цариця Задіґа – навіть більше, ніж говорила йому.
Тим часом Задіґ так говорив до Огуля:
– Пане, мого василіска не можна їсти: вся його сила повинна перейти до вас крізь пори; я поклав його в добре надутий бурдюк і покрив тонкою шкірою; ви повинні бити цей бурдюк з усієї вашої сили, і ми не раз пророблятимемо це; за кілька днів такого режиму ви побачите, на що здатне моє мистецтво.
Першого дня Огуль зовсім захекався й думав, що помре від утоми, другого він стомився менше й спав більше: за тиждень він повернув собі всі сили, здоров'я, легкість і веселість найкращих своїх років.
– Ви грали в м'яча і були стримані в їжі, – сказав йому Задіґ. – Знайте ж, що в природі немає василіска, що зі стриманістю й активністю завжди почувають себе добре й мистецтво поєднати докупи нестриманість і здоров'я є мистецтвом таким самим химерним, як і філософський камінь,[116] судова астрологія[117] й теологія магів.
Перший лікар Огуля, відчуваючи, яка це небезпечна для медицини людина, зговорився з аптекарем, щоб відіслати Задіґа по василіска на той світ. Отак, завжди покараний за добро, він трохи не загинув через те, що вилікував ласого до їжі пана. Його запросили на розкішний обід. Його мали отруїти другою стравою, але він одержав послання від Астарти під час першої, він покинув обід і вийшов. "Коли тебе кохає прекрасна жінка, – говорить Зороастр, – завжди виплутаєшся з усякої біди на цьому світі".
Розділ дев'ятнадцятий
Змагання
Царицю привітали у Вавилоні з тим захватом, який завжди викликає прекрасна царівна в нещасті. У Вавилоні було трохи спокійніше: гірканського князя вбили під час бійки, переможці вавилоняни оголосили, що Астарта має одружитися з тим, кого оберуть царем. Люди не хотіли, щоб найкраща на світі посада – чоловіка Астарти й вавилонського царя – залежала від інтриг і змов: постановили визнати за царя найвідважнішого й наймудрішого. За кілька миль від міста зробили величезне ристалище, обгороджене пишним прикрашеним амфітеатром; борці мали зійтися туди озброєні з голови й до ніг, кожному з них позаду амфітеатру були окремі покої, де він повинен був нікого не бачити й не знати. Треба було чотири рази братися до зброї:[118] ті, хто будуть такі щасливі, що переможуть чотирьох лицарів, мусять потім битися один проти одного, і того, хто останній лишиться на полі бою, оголошено буде за переможця у змаганні. Через чотири дні після цього він усе в тій самій зброї повинен відгадати загадки, які загадають маги. Коли він не відгадає загадок, він не буде царем, і треба буде знову починати змагання на списах, аж поки знайдеться людина, що переможе в обох змаганнях, бо царем рішуче хотіли мати і найвідважнішого, і наймудрішого. Весь цей час царицю мали пильно оберігати: їй дозволяли бути на змаганні тільки під серпанком, але забороняли говорити з кимось із претендентів, щоб не було тут ні прихильності, ні несправедливості.
От про що повідомила Астарта свого коханця, сподіваючись, що заради неї він виявить відваги й розуму більше, ніж хто інший. Він виїхав, благаючи Венеру зміцнити його відвагу й прояснити розум. Він приїхав на берег Євфрату напередодні цього великого дня, записав свою девізу поміж девізами інших борців, ховаючи своє обличчя, як це наказував закон, і пішов відпочивати в покої, які йому відвели. Його друг Кадор, повернувшися до Вавилона після того, як марно шукав його, приніс у його приміщення всю зброю, яку передала йому цариця, а від себе привів прекрасного перського коня. Задіґ упізнав Астарту в цих подарунках; відважність і кохання його набули нових сил і нових сподівань.