— Як поживає моя племінниця?, — запитав містер Сток, нахиляючись до своєї другої чашки чаю. – Це печиво смачне. Вона спекла?
— Ні. – Тарквін підштовхнув печиво ближче до містера Стока. – Я. Що стосується Сташ, я би бажав, щоб у неї було більше віри у те, як я сам можу про себе піклуватися, та щоб вона розглянула можливість працювати десь у інших місцях. Вона напевно отримає щось в Університеті, просто для початку.
— А де вона працює зараз? – запитав містер Сток, який знав це дуже добре.
Тарквін зітхнув.
— Все ще в Стайні. На пів-ставки. І клянуся, Ронні експлуатує її. Він змушує її робити родословні та статистику скачок на комп'ютері, поки не виконає, як мені здається, він її не відпускає додому. Вона єдина там, хто розбирається у клятих машинах.
Комп'ютер. Саме він подав ідею містеру Стоку. Він світився.
— Розтрачує себе, — вимовив він. – А мій новий теж грається у комп'ютер. Скрізь проводи, папірці. І я зовсім не певен, що він знає, що робить.
Тарквін повернув своє, схоже на безпритульного, із пучками, обличчя до співрозмовника. Хвилюється, радісно помітив містер Сток.
— Але він знає, що повинен наглядати за полем-піклування? — стурбовано запитав Тарквін.
Куточки роту містера Стока опустилися. "І я би хотів, щоб він це розумів та піклувався, та залишив мене у спокої!", подумав він.
— Відносно цього, не можу нічого сказати. Він мимохідь оглянув, що до чого. Я вважаю, він думає, що він тут, щоб писати книгу. Але повернемося до моєї племінниці…
— Але якщо він не знає, хтось повинен йому це втлумачити, — перервав Тарквін.
— Точно. Розказати йому, що він несе відповідальність, — погодився містер Сток. – Це не моя справа. Але ти можеш це зробити.
— О, ні. – Тарквін плюхнувся у крісло від самої думки. – Я з ним не знайомий. – Схилившись, він продовжував розмірковувати. — Нам потрібен хтось, хто б довідався, — сказав він. – Розумієш, чи взагалі знає він про свою роботу, і якщо не знає, щоб розповів йому про неї. Цікаво чи…
— Твоя дочка може це зробити, — сміливо сказав містер Сток. – Моя племінниця, — додав він, тому що Тарквін, здивувався від цієї ідеї. – Якби ми могли переконати його, що йому потрібен секретар – а йому таки потрібен, я не сумніваюся: він звик до них в цьому Університеті, я певен, — і тоді сказати йому, що маємо відповідну особу, хіба не вдала думка?
— Це звучить трохи нечесно, — із сумнівом сказав Тарквін.
— Не зовсім. Вона ж вищий клас, наша Сташ, — сказав містер Сток. – Вона підходить для такої роботи, хіба ні?
Гордість змусила Тарквіна знову сісти прямо.
— Всі найвищі оцінки, — сказав він. – Вона, мабуть, занадто добра для нього.
— І занадто добра для Стайні, — підказав містер Сток.
— Марнує там час, — погодився Тарквін. – Добре, я скажу їй. Понеділок підійде?
"В яблучко![12]", подумав містер Сток.
— Добре, в понеділок, — сказав він.
Майже в цю саму мить, місіс Сток сказала своїй сестрі:
— Не треба змушувати Шона, але ти можеш сказати йому, що він дійсно потрібен тут. Це місце просто волає по когось… е… хто б переставляв меблі і таке подібне. Цей чоловік дійсно нестерпний за таких обставин.
— Я можу йому описати вид роботи? – запитала Тріксі.
— Маячня, — сказала місіс Сток. – У будь-якому разі, хтось має щось зробити, з мене досить. Почнемо з понеділка, добре?
Таким чином, були розроблені плани, щоб тримати Ендрю під контролем. Проблема була у тому, що, ані містер, ні місіс Сток, добре не подумали про те, чого хотів Ендрю, або чому Мелстоун було таким особливим місцем, тож не дивно, що справа набула іншого обороту.
Головним чином так сталося, тому що у понеділок з'явився Ейдан Каін [13].
Глава 2.
Ейдан Каін вийшов з потягу у Мелтоні та приєднався до черги на таксі. Поки черга повільно повзла уперед, Ейдан витяг старого потертого гаманця, якого Бабця дала йому перед смертю, та обережно відкрив його. Якимось дивом, у гаманці було достатньо грошей, для того щоб заплатити за його пільговий квиток з Лондону та ще й на сандвіч з беконом та плитку шоколаду вистачило. Зараз, єдиними, що залишились усередині, були дві квитанції про сплату за їжу, маленька – за шоколад, та більша – за сандвіч. Бабця вчила Ейдана не ошукувати людей, але ситуація була розпачлива.
Все ще повзучи у черзі, Ейдан зняв окуляри та закрив гаманець. Тримаючи ротом окуляри за одну з дужок, він знову відкрив гаманець та допитливо подивився усередину. Так. Дві тонесенькі квитанції зараз виглядали в точності як двадцяти-фунтова та десяти-фунтова банкноти. Ейдан розглядав їх, якусь мить, неозброєними очима, сподіваючись, що це закарбує їх, а потім знову одяг окуляри. До його полегшення, квитанції все ще виглядали як гроші.
— Мені...мені потрібно до Мелстоуну, — сказав він таксисту, коли підійшла його черга. – Е… до Местоун Хаузу в Мелстоуні.
Таксист не палав бажанням їхати десять миль по сільській місцевості заради дитини. Він подивився на Ейданове запилене коричнен волосся, його неохайну футболку, поношені джинси, порвані кросівки, бліде схвильоване обличчя та дешеві окуляри.
— Це двадцять миль, — сказав він. – Це буде коштувати.
— Скільки? – запитав Ейдан. Думка про пішу прогулянку у двадцять миль приголомшувала, але він припустив, що може запитати дорогу. Але як він впізнає будинок, коли дійде туди? Мабуть знову доведеться питати. Це займе цілий день. Достатньо часу, щоб переслідувачі наздогнали його.
Таксист оглянув його, прикидаючи, скільки грошей у цієї дитини точно не буде.
— Тридцять? – він запропонував. – Маєш стільки?
— Так, — сказав Ейдан. Найбільшим полегшенням було те, що він заліз у таксі із схрещеними пальцями, а таксист цього не помітив. Таксист роздратовано зітхнув та вирушив.
Це було досить далеко. Таксі бурчало та скрипіло крізь місто так довго, що Ейдану довелося відмовитися від стримування подиху від страху, що переслідувачі зможуть зупинити його, але він задихав вільно лише, коли таксі почало шуміти спокійніше, по дорозі між полями та лісами. Ейдан озирався на живоплоти, що перепліталися із лісною петрушкою та розмірковував, що повинен милуватися сільською місцевістю. Він рідко бував так далеко від Лондону. Але він занадто нервував, щоб роздивитися добре. Він тримав пальці схрещеними, а очі на лічильнику. Лічильник тільки-но перейшов до позначки – 17.60 фунтів, коли вони в'їхали у містечко, звивисту місцину, де з обох сторін дороги вишикувалися старі будинки та нові будинки, сади, телеграфні стовпи. Вони спустилися униз, повз паб та за ним зазеленів громадський газон містечка, повз ставок для качок та великими деревами, а потім, коли вони поїхали угору, стояла приземкувата маленька церква, також оточена деревами. Нарешті, вони проїхали бічний провулок, вкритий мохом, та зупинилися із бурчанням, перед великою парою залізних воріт, перекритих аркою з масивного мідного бука. Лічильник показував 18.40 фунтів.