Одного разу, коли він знову перетинав газон, він зіткнувся із Шоном. Шон ніс по мішку із цементом у кожній руці. Він виглядав розгублено. Ейдан був вражений наскільки сильним має бути Шон. Він пробував підняти одного із цих, важких як камінь, мішків сам, але не зміг навіть зрушити його.
— Професор сказав зарити це, — сказав Шон. – Тут це робити?
Вони були якраз в центрі головного газону.
— Ні, не думаю, — сказав Ейдан. – Краще знайдіть місце із голою землею.
— А, — кивнув Шон. – Легше копати.
Він поплентався в один бік, а Ейдан – в інший.
Через деякий час, Ейдан кружляв біля особливого привілейованого, обнесеного стіною, овочевого городу містера Стока. Він був такий акуратненький та чистесенький та квадратний, що більше був схожий на кімнату, яка загубила дах, ніж на город. Ейдан міг бачити як голова містера Стока, увінчана капелюхом, рухається всередині теплиці, у кутку. Він звернув до протилежного кута та навшпиньках, пройшов біля броколі, яка, здається, прагнула перерости у дубові дерева, сподіваючись, що його не помітять. Він не хотів, щоб Ендрю знову покарали. Але, Боже мій, овочі ростуть велетенськими у цьому городі! Там були полуниці, розміром з грушу та кабачок, який відпочивав на власні багатій чорній клумбі, що нагадав Ейдану маленького динозавра; потім він подумав: "Ні, те що тут лежить – це екологічний дирижабль". За ним, стручкова квасоля, довжиною з півметра, яка тягнулася від високого, високого гороху.
За цим усім, Ейдан наткнувся на Шона, що діловито копав у іншій багатій, чорній клумбі, а поруч, на стежці, мішки із цементом чекали, коли їх зариють.
"О-о!", подумав Ейдан. Криза!
— Е, — сказав він. – Шон…
Шон невимушено посміхнувся.
— Добре місце, — сказав він та продовжив копати.
Ейдан знав лише один спосіб зупинити Шона. Він побіг за Ендрю. Коли він просунув голову у кабінет, Сташ була там сама. Вона посміхнулася Ейдану однією зі своїх посмішок яскравістю у сто Ват.
— Що сталося?
— Мені потрібен Професор Хоуп, — сказав Ейдан. – Терміново.
— У вітальні, — сказала Сташ. – Я перевантажила його і він пішов грати на піаніно.
Ейдан рвонув туди. Але коли він влетів у вітальню, а Ендрю подивився на нього, відірвавшись від перебирання нот, що лежали на стільці, вже було занадто пізно. Голос містера Стока затріщав як грім на відстані.
— Мій шпараг! Цей ваш незграбний, безмозкий дурень ПЕРЕКОПУЄ КЛУМБУ ІЗ МОЇМ ШПАРАГОМ!
У відповідь заверещав голос місіс Сток, гострий як кинджали:
— І що тут такого? Я не розумію навіщо ви взагалі її вирощуєте! Ви ніколи не приносили жодної стебелини спаржі у цю кухню!
— Вона для Фестивалю, ви, тупа корова! ЙДІТЬ ТА НАКАЖИТЬ ЙОМУ ЗУПИНИТИСЯ!
— Самі скажіть. Це ваша спаржа!
— О Боже! – сказав Ендрю. – Через це ти прийшов до мене? – Ейдан кивнув. Він насилу переводив дух. – Я думаю, — сказав Ендрю, — єдине що ми можемо зробити зараз, це не висовуватися. Але чому…
— Ви сказали Шону зарити мішки із цементом, — пихтів Ейдан. – А потім, я сказав йому не закопувати їх посередині газону.
Ендрю посміхнувся.
— Тоді вже занадто пізно щось робити, окрім як приймати ставки на те, яким буде наше покарання.
Ейдан виявив, що йому дійсно, дійсно подобається Ендрю. До цього часу він був занадто боязкий, щоб признатися у цьому. Він також посміхнувся.
— У нього є броколі, схожі на маленькі дуби.
— Ні, це буде ревінь, — сказав Ендрю. – Ставлю на ревінь. У нього є декілька вищих за тебе.
Але виявилося, що отримали вони спаржу. Через декілька хвилин після того, як місіс Сток забрала Шона та обурена відшторміла геть, на кухонному столі з'явилася величезна коробка із спаржею, перемішеною із землею.
— Подвійне покарання, — бадьоро сказав Ендрю. – Місіс Сток навіть не дочекалася, щоб приготувати кольорову капусту із сиром. Ти любиш спаржу?
— Ніколи не їв, — сказав Ейдан. – Як її готувати?
— Можна приготувати її на пару, підсмажити або зварити, — сказав Ендрю, вибираючи із коробки. – Мій дідусь призвичаївся любити її, тому що дозволяється опустити її у масло та їсти пальцями. Але боюся, містер Сток дозволив вирости їй занадто великою та дерев'яною. Давай просто помиємо її та покладемо на кришу сараю із дровами. Можливо, комусь вона сподобається.
"Так, і я не можу дочекатися, щоб побачити – кому!", подумав Ейдан.
Ендрю витягнув звичайного кухонного стільця та стояв на ньому, поки Ейдан протягував йому капаючі зелені пучки спаржі, які вони вимили у великій залізній каструлі на кухні.
Як тільки вони розпочали, з-за рогу, поспішаючи та трохи похитуючись на елегантних туфлях, з'явилася Сташ.
— Все приведено у порядок і я ухожу, — почала вона, але зупинилася та захихикала, коли побачила що вони роблять. – О, у вас також є відвідувачі? Наші забирають частування з нашого столу, що стоїть у саду. Але вони їдять лише м'ясне. Тато каже, що це має бути лис. А що ви думаєте про своїх?
Ендрю зробив паузу в обережному викладанні спаржі вздовж заглиблень у рифленому даху.
— Я зовсім не певен. Вже можна користуватися комп'ютером?
— Цілком, — сказала Сташ. – Я поспішаю додому, щоб вчасно дійти та уберегти тата від поїздки на авто. Ви не повірите яка плутаниця була під час поїздки на ланч! Він забув, що авто адаптоване і ним треба керувати виключно руками.
Вона владно поманила. Ендрю зрозумів, що вдвічі зігнувся на стільці, так, щоб її рот був біля його вуха. "Командирша!", подумав він. Але така була вдача Сташ. Він не міг втриматися від сміху.
— Дякую, за те, що Ви зробили для тата! – прошепотіла вона. – Він був настільки пригнічений, що почала я хвилюватися. Як Вам це вдалося?
— Гм…його нога була майже там, — сказав Ендрю. – Я просто вставив її на місто.
— А це триватиме? – швидко запитала Сташ. – Не думаю, що він зможе перенести ще одну втрату ноги.
— Я завжди можу повернути її на місце, — сказав Ендрю, більш впевнено, ніж почувався насправді. — Кажіть йому про це, час від часу.
— Скажу, — мовила Сташ. – А зараз маю летіти. Побачимося!
Вона помчала навколо будинку геть, на розкоші, що хиталася. Ендрю помахав на прощання пучком спаржі, яку тримав і мало не впав зі стільця.
— Виглядаю повним дурнем, — сказав він Ейдану. – Наступний пучок, будь-ласка.