Шон прочистив із тривогою горло.
— Що я роблю, професор Хоуп?
Ендрю не мав жодної гадки що має робити Шон, або може робити. Він пограв із думкою, щоб доручити Сташ знайти роботу для Шона, коли вона прийде, але вирішив, що це не чесно по відношенню до них обох. Він думав швидко. Де Шон може не заподіяти шкоди?
— Е…хм. Старий сарай у дворі потребує прибирання, Шоне. Думаєш справишся із цим?
Шон охоче посміхнувся та зробив зусилля, аби виглядати розумним.
— О, так, Професор. Я можу це зробити.
— Тоді, іди за мною, — сказав Ендрю. Подумавши, що Ейдан може мати кращі ідеї щодо того, що може Шон, він запитав Ейдана, — Хочеш піти із нами? – Ейдан кивнув. Місіс Сток крутилася по кухні, як вихор, змушуючи його відчувати себе дуже некомфортно.
Втрьох вони вийшли з будинку, у легку дощову мряку. Вони як раз проходили повз передній фасад будинку, щоб вийти у двір, коли маленьке авто примчало та зупинилося, у розсипі вологого гравію. Це було адаптоване авто Тарквіна, із Тарківном за кермом. Пасажирські двері відчинилися і вискочила Сташ. Ендрю ледь витріщився. Сьогодні Сташ одягнулася як офіційний секретар. Зникли вчорашні гумові чоботи та жилет. Вона одягнула охайну білу сорочку з короткою темною спідницею та туфлі на високих підборах. Ендрю мав визнати, що виглядала вона доволі казково, особливо ноги. Шкода, що вона божевільна.
— Я одразу почну сортувати все до комп'ютера, добре, Професоре? – визвалась вона та рвонула крізь дощ до передніх дверей, перш ніж Ендрю зміг відповісти.
Тим часом Тарквін, витяг себе з водійського сидіння та встав на милиці.
— Чи можна вас на коротку розмову, Професоре, коли у Вас буде вільна хвилина? – сказав він. – На коротку, але важливу.
— Звичайно, — відповів Ендрю. "Мова піде про: Не-смійте-чіплятися–до-моєї-дочки", подумав він. Зрозуміло. Мабуть, нелегко мати гарну, божевільну дочку. – Зачекайте на мене у вітальні, якщо Ви не проти. Я трохи зайнятий. Маю показати Шонові, що робити.
Тарквін кивнув та перемістив себе до передніх дверей. Ендрю, Ейдан та Шон пішли у двір, де знаходився розбитий старий сарай. Ендрю завжди дивувався навіщо його побудували. Можливо як студію художника? Він був старий, побудований з маленької, темно-червоної цегли, яку важко знайти у наш час, із дахом з одного схилу. Хтось, дуже-дуже давно, покрив цеглу тонким шаром побілки, яка значною мірою стерлася. Сарай був досить великим – якраз – для стайні або для того, щоб ховати карету, крім того, що у ньому не було вікон і лише одні маленькі дивні арочні двері. Дах протікав. Хтось дуже-дуже давно, задрапірував декількома шарами парусини черепицю, щоб не потрапляла волога. Крізь брили його стін проросла кропива.
Ендрю змусив закляклі двері відчинитися у невиразність, що складалась: з мішків із цементом ("Коли дідусь потребував цемент?" здивувався Ендрю), банок із фарбами ("Або це?") та старих садових сидінь. Посередині стояла велика стара іржава косарка, із мотором, яку тільки містер Сток міг змусити працювати.
Шон зіткнувся із косаркою та подряпав шкіру на гомілці.
— Ой, — сказав він жалібно. – Темрява тут. Не бачу.
— Хвилинку, — Ендрю вийшов на двір знову, де він став навшпиньки серед кропиви та пробував дотягнутися до кутка однієї з парусин. Він потягнув. Цілий шар парусини впав униз, на його голову ливнем з кусків штукатурки, гілочок та безіменного сміття.
Усередині сараю, Ейдан вигукнув, а Шон стояв роззявивши рота. Там було вікно, нахилене разом із дахом. Воно було зроблене із квадратів кольорового скла, так само, як те, що було у верхній частині кухонних дверей, і очевидно, таке ж старе. На відміну від скла задніх дверей, його панелі були вкриті кіркою древнього бруду та, у деяких місцях, було тріснуте. З нього звисало пасмами та пучками павутиння, погойдуючись на вітру, що линув з дверей. Але воно все ще пропускало потік кольорового світла. У цьому світлі, Ейдан побачив, що стіни сараю були обшиті деревом, старим блідим деревом, на якому були вирізані дюжини фантастичних форм, але настільки запилених, що було незрозуміло, що то за форми. Він зняв окуляри, щоб довідатися.
Назовні, Ендрю звільнився від парусини, яка розірвалася на шматочки під його ногами. Він зняв окуляри, щоб протерти їх, розуміючи, із жалем, що тільки що знищив досить велику кількість заклинань дідуся. Або пра-дідуся. Можливо також і пра-пра-дідуся.
— Ідіть сюди та подивіться! – крикнув зсередини Ейдан.
Ендрю зайшов та подивився. "Дуб", подумав він. Він погладив найближчу панель. Міцний дуб, в якому вирізані візерунки та квіти та фігури. Старий дуб. Цегляні стіни ззовні були лише маскуванням для місця сили.
— Боже мій! – сказав він.
— Круто, еге ж? – сказав Ейдан.
Шон, який бачив лише моторну косарку, сказав:
— Церква, це.
— Не зовсім, — сказав Ендрю, — але я розумію, що ви маєте на увазі.
— Професор, — сказав Шон нагально, — я можу полагодити цю косарку. Зроблю буде працювати. Чесно. Я можу це зробити?
— Гм, — сказав Ендрю. Він подумав як ревниво містер Сток охороняв своє виключне вміння завести цю косарку. Але серце Ендрю обливалося кров'ю від думки про розчарування Шона. Хлопець дивився на нього так завзято та так відчайдушно, прагнучи виглядати розумніше, ніж він був. – Ну добре, — сказав він. Він зітхнув. Це, мабуть, означає шістдесят дві капусти завтра, але яке це мало значення? – Полагодь косарку, Шон. Та – слухай уважно – після цього, твоя робота буде належним чином прибрати це місце. Роби це дуже ніжно та акуратно, та нічого не зламай, особливо це вікно угорі. Це може зайняти дні і дні, якщо треба. Просто зроби все як має бути. Гаразд?
Шон сказав:
— Так, Професор. Дякую, Професор.
Ендрю думав, чи він слухав, не кажучи вже про те, чи зрозумів. Але не було сумнівів, що Шон був задоволений. Коли він був задоволений, то розмахував руками, як малюк, а його товсті пальці стирчали у різні боки, та сяяв.
— Я можу йому допомогти? – запитав Ейдан. Він хотів дізнатися чим сарай був насправді.
— Десять хвилин, — сказав Ендрю. – Ми їдемо у Мелтон, щоб купити тобі одяг, пам'ятай.
Він залишив Шона та Ейдана. Вибиваючи пил та старі закляття з свого волосся та вишльопуючи їх з джинсів, поки йшов, він зайшов у будинок, щоб вислухати лекцію Тарквіна.