За кілька днів людожерка з’явилася перед хазяїном корчми і сказала:
— Я хочу з’їсти завтра за обідом маленьку Ранкову Зорю.
— О королево! — вигукнув корчмар.— Невже це правда?!
— Авжеж! — владно відповіла королева.
Нещасний чолов’яга, знаючи, як небезпечно сперечатися з людожерами, взяв ножа і пішов до кімнати Ранкової Зорі.
Дівчинка сміючись кинулась до хазяїна й стала просити цукерок.
Серце в корчмаря стислося, і він заплакав. Ніж випав у нього з рук.
Він вийшов на подвір’я, спіймав там ягня, зарізав його й приготував чудову смаженю.
Поласувавши цією стравою, стара королева призналась, що нічого смачнішого ніколи не їла в своєму житті.
А корчмар тим часом одвів Ранкову Зорю до своєї сердобольної дружини і попросив її сховати дівчинку в маленькій комірчині на задвірках.
Через тиждень зла королева сказала хазяїнові:
— Я хочу з’їсти на вечерю Ясноокого Дня.
Корчмар не промовив ані слова, але вирішив обманути людожерку й на цей раз.
Він пішов по хлопчика. Ясноокий День, побачивши корчмаря, наче справжній солдат, виструнчився й привітав його іграшковою рапірою. Хазяїн одвів хлопчика до дружини, і та сховала його в комірчині.
А хазяїн подав до столу молоденьке засмажене козеня, і людожерка сказала, що ця страва їй смакує ще більше.
Досі все минало щасливо.
Аж якось увечері зла королева мовила:
— Я хочу з’їсти свою невістку.
Став корчмар думати-гадати, як зарадити лихові, але так і не зміг придумати, чим цього разу нагодувати стару королеву; тому він не наважився знову обманути її.
Сумний-невеселий, він пішов до молодої королеви.
Корчмар нерішуче ступив на поріг її покою. Шанобливо схилившись у поклоні, він розповів їй про намір старої лиходійки.
— Робіть свою справу,— сказала молода королева.— Виконуйте, що вам наказано. Я радо піду за діточками, за моїми бідолашними діточками, яких я так любила!
Адже вона була певна, що її діти справді загинули.
— О ні, королево! — вигукнув корчмар.— Ви не помрете. Ви житимете, житимете разом з своїми діточками, яких я сховав у надійному і безпечному місці. Бо я ще раз обману стару королеву — засмажу їй на рожні теля.
І він потайки одвів молоду королеву до маленької комірчини на задвірках. Діти кинулись до матері в обійми, і всі троє заплакали з радощів.
Увечері корчмар подав людожерці засмажене теля.
Дуже задоволена з своєї жорстокої витівки, вона вирішила сказати королю, коли той повернеться з походу, що на молоду королеву та її дітей напали скажені вовки.
Якось надвечір, коли стара людожерка блукала, своїм звичаєм, по подвір’ю, до неї долинув з комірчини за пташником плач Ясноокого Дня і голос Ранкової Зорі, яка просила у матері вибачення за пустощі брата.
Людожерка збагнула, що її обманули, і, не в силі стримати люті, наказала завтра ж уранці поставити посеред двору величезний казан з гадюками і кинути туди молоду королеву, Ранкову Зорю, Ясноокого Дня, корчмаря, його дружину та всіх їхніх слуг.
До схід сонця їм усім зв’язали руки і вивели на подвір’я. Кат уже наготувався зробити свою справу.
Аж тут у воротах з’явився молодий король, який саме повернувся з походу і якого ніхто не чекав о такій порі.
Вражений цим видовищем, король спитав, що тут діється, але ніхто не наважився йому відповісти.
Тоді стара королева сама кинулася в казан з гадюками, і ті, обвившись навколо її тіла, задушили людожерку.
Молодий король, звичайно, засмутився. Проте через якийсь час його горе розвіялось, лихі спогади відступили в минуле, і він прожив довге щасливе життя в колі своїх чарівних дітей та красуні-дружини.