– Ми вип'ємо чаю в невеличкому темному вестибюлі, де ніколи нікого не буває, – сказала Ґвенда. – А потім покажемо міс Марпл листа від тітки Елісон. – Атож, – додала вона, коли міс Марпл із гострою цікавістю поглянула на неї. – Лист надійшов, і він підтверджує майже всі ваші здогади.
Після того, як вони допили чай, листа було розкрито й прочитано:
Люба Ґвендо!
Я була вельми стривожена тим, що тобі довелося перешити тяжке випробування. Правду кажучи, я геть забула, що у своєму глибокому дитинстві ти жила протягом короткого часу в Англії.
Твоя мати, моя сестра Міґен, познайомилася з твоїм батьком, майором Гелідеєм, коли їздила в гості до наших друзів, що на той час жили в Індії. Вони одружилися, і ти народилася там. Десь через два роки по тому, як ти народилася, твоя мати померла. Її смерть була для нас великим потрясінням, і ми написали твоєму батькові, з яким листувалися, але з яким реально ніколи не зустрічалися, попросивши його, щоб він віддав тебе під нашу опіку, бо ми прийняли б тебе з великою радістю, а військовослужбовцеві виховувати малу дитину, певно, було б нелегко. Проте твій батько відмовив нам у цьому й повідомив, що йде у відставку з армії й забирає тебе із собою до Англії. Він висловив сподівання, що ми знайдемо час і можливості навідати його там.
Наскільки мені відомо, твій батько, повертаючись на батьківщину, познайомився з молодою жінкою, заручився з нею ще в дорозі й одружився відразу по тому, як прибув до Англії. Той шлюб, я думаю, не був щасливим і, здається, вони розлучилися вже через рік після одруження. Саме тоді твій батько написав нам і запитав, чи ми досі хочемо взяти тебе до себе. Для тебе навряд чи буде відкриттям, моя люба, коли я напишу тобі, які ми були щасливі відповісти згодою на його лист. Твій батько послав тебе до нас під наглядом англійської няньки й водночас переписав на тебе весь свій статок і запропонував, щоб ти в законному порядку взяла наше прізвище. Його пропозиція, мушу сказати, здалася нам трохи дивною, але ми розуміли, що він робить це з найкращих намірів – він хотів, щоб ти стала, цілком законним членом, нашої родини – проте ми її відхилили. А через рік твій батько помер у приватній лікарні. Певно, він уже знав про свою тяжку хворобу на той час, коли вирішив відіслати тебе до нас.
Боюся, я не можу тобі сказати, де ти жила в Англії, коли перебувала там зі своїм батьком. На листі, який він нам надіслав, зворотну адресу було, безперечно, вказано, але відтоді минуло вісімнадцять років і такі подробиці важко пам'ятати так довго. Я знаю, це було десь на півдні Англії, і то цілком міг бути й Дилмаут. Мені чомусь здавалося, що йшлося про Дармут, але ці дві назви надто схожі, і я могла переплутати. Я думаю, твоя мачуха знову вийшла заміж, але її прізвища я не знаю і навіть не пам'ятаю дівочого прізвища, хоча твій батько й повідомив нам його, коли написав про своє нове одруження. Гадаю, ми трохи образилися на нього за те, що він так швидко одружився після смерті своєї першої дружини, але відомо, що на борту корабля близькі взаємини між людьми виникають набагато швидше, і, можливо, він думав, що так буде краще для тебе.
Я, певно, вчинила дурницю, не повідомивши тобі, що ти була в Англії, хай навіть ти й не пам'ятаєш про це, але, як вже тобі сказала, геть про це забула. Смерть твоєї матері в Індії і твій подальший приїзд до нас були для нас найістотнішими фактами, а все інше не мало значення.
Сподіваюся, тепер я все прояснила?
Я маю надію, що Джайлз скоро приїде до тебе. Молодим не варт надовго розлучатися на самому початку шлюбного життя.
Усі головні новини я опишу тобі в наступному листі, цього я пишу похапцем у відповідь на твою телеграму.
З любов'ю
твоя тітка Елісон Денбі.
Р. S. Ти мені не написала, у чому полягало тяжке випробування, яке довелося тобі пережити.
– Ось бачите, – сказала Ґвенда, – усе було майже так, як ви припустили.
Міс Марпл розгладила тонкий папір.
– Так, справді. Я давно переконалася в тому, що пояснення, яке підказує здоровий глузд, найчастіше буває правильним,
– Хай там як, а я вам дуже вдячний, міс Марпл, – сказав Джайлз. – Бідолашна Ґвенда була в цілковитій розгубленості, і, мушу признатися, мені й самому було прикро думати, що Ґвенда може виявитися ясновидою, медіумом або чимось таким.
– Такі здібності в дружини можуть становити неабияку небезпеку для чоловіка за винятком тих випадків, коли він живе абсолютно бездоганним життям.
– Як я, наприклад, – сказав Джайлз.
– А будинок? Що ви думаєте тепер про будинок? – запитала міс Марпл.
– О, з будинком усе гаразд. Завтра ми туди їдемо. Джайлз помирає від нетерпіння – так хоче побачити його.
– Я не знаю, чи ви це собі усвідомлюєте, міс Марпл, але ми, схоже, зіткнулися з таємничим і досконалим убивством, яке було скоєне прямо на порозі нашого дому, а точніше кажучи, у нашому холі.
– Я вже про це думала, – повільно промовила міс Марпл.
– Джайлзові дуже подобаються детективні історії, – сказала Ґвенда.
– Бо це й справді детективна історія, та ще й яка детективна історія! Тіло гарної задушеної жінки, що лежить у холі. Ми нічого про неї не знаємо, крім її імені. Звісно, я розумію, що це сталося років двадцять тому. Після того, як минуло стільки часу, ніяких ключів до нього, звісно, не залишилося, але можна принаймні поміркувати, що це було, спробувати знайти якісь нитки. Проте, думаю, розгадати цю таємницю ніколи не вдасться…
– Я думаю, така можливість існує, – сказала міс Марпл. – Навіть через вісімнадцять років. Так, я думаю, вона існує.
– І якщо ми все-таки спробуємо її розгадати, то ніякої шкоди від цього не буде, чи не так?
Обличчя в Джайлза світилося виразом справжньої цікавості.
– Від цього може бути шкода, і дуже велика, – сказала міс Марпл. – Я порадила б вам обом – атож, порадила б, і дуже наполегливо – відмовитися від таких спроб.
– Відмовитися? Але ж це наша таємниця – таємниця вбивства, якщо то справді було вбивство!
– То було вбивство, я думаю. І саме тому я не стала б докопуватися до його причин і подробиць. Убивство – не та подія, до якої можна ставитися легковажно.
– Але ж, міс Марпл, якби кожен так думав… – заперечив Джайлз.