– Цьому важко повірити!
– Вона хотіла проконсультуватися з вами як із лікарем, докторе?
– Ні. Я покинув практикувати кілька років тому.
– Я так і думав. Ви добре її знали?
Кеннеді похитав головою.
– Я не бачив її вже років двадцять.
– Але ви… щойно її впізнали?
Ґвенда затремтіла, але доктор міг дивитися на трупи цілком спокійно, тому він замислено відповів:
– За таких обставин мені важко зрозуміти, впізнав я її чи ні. Її було задушено, так?
– Так, її було задушено. Тіло знайшли в гаю, неподалік від стежки, яка веде від Метчінґз-Голта до Вудлі-Кемпа. Його знайшов перехожий, який ішов із Кемпа, приблизно за десять хвилин до четвертої. Наш поліційний лікар вважає, що смерть настала між другою годиною п'ятнадцять хвилин і третьою годиною. Очевидно, її було вбито відразу по тому, як вона покинула станцію. Жоден інший пасажир не вийшов на Метчінґз-Голті. Тільки вона.
Але чому вона вийшла на Метчінґз-Голті? Переплутала станції? Я думаю, що навряд. До того ж вона прибула туди на дві години раніше від призначеної вами зустрічі й приїхала не тим потягом, який ви їй вказали, хоч і мала при собі вашого листа.
А тепер скажіть мені, у якій справі ви мали зустрітися я нею, докторе?
Доктор Кеннеді засунув руку до кишені й дістав звідти листа від Лілі.
– Я приніс сюди її лист до мене. Вирізка з газети, яку сюди вкладено, – це оголошення, опубліковане в місцевій пресі містером і місіс Рід, яких ви тут бачите.
Інспектор Ласт прочитав листа від Лілі Кімбл та вирізку з газети. Потім перевів погляд від доктора Кеннеді до Джайлза та Ґвенди.
– Ви можете розповісти мені історію, яка за всім цим стоїть? Ідеться про дуже давні події, чи не так?
– Це було вісімнадцять років тому, – сказала Ґвенда.
Окремими клаптями, з додатками та пропусками вони розповіли йому свою історію. Інспектор Ласт умів слухати. Він дозволив, щоб усі троє розповіли про ті події, кожен по-своєму. Кеннеді обмежився сухим викладенням фактів, Ґвенда часто плуталася, але її розповідь була підсилена образною уявою. Найбільше користі, певно, було з розповіді Джайлза. Він розповідав ясно й по суті, з меншою стриманістю, ніж Кеннеді, і більш зв'язно, ніж Ґвенда. Це забрало досить багато часу.
Потім інспектор Ласт зітхнув і підсумував:
– Місіс Гелідей була сестрою доктора Кеннеді й вашою мачухою, місіс Рід. Вона зникла з будинку, у якому ви мешкаєте зараз, вісімнадцять років тому. Лілі Кімбл (чиє дівоче прізвище було Ебот) служила тоді в домі покоївкою. З якоїсь причини Лілі Кімбл схиляється до думки (після того як минуло стільки років), що в домі було скоєне вбивство. У той час припускали, що місіс Гелідей утекла з якимсь чоловіком (його особу не було встановлено). Майор Гелідей помер у психіатричній лікарні п'ятнадцять років тому, до самої смерті перебуваючи під владою галюцинації, що він задушив дружину – якщо то була галюцинація…
Він зробив паузу.
– Це все цікаві, але не дуже пов'язані між собою факти. Критичне питання, схоже, полягає в тому, жива місіс Гелідей чи мертва? Якщо мертва, то коли вона померла? І що знала Лілі Кімбл? З усього цього можна зробити висновок: вона знала щось дуже важливе. Настільки важливе, що її вбили, аби вона нікому не змогла про це розповісти.
Ґвенда скрикнула.
– Але хто міг знати, що вона збирається про це розповісти – крім нас?
Інспектор Ласт обернув до неї замислений погляд.
– Надзвичайно важливим місіс Гід, є той факт, що вона сіла на поїзд, який відходить від вузлової станції Дилмаут о другій годині п'ять хвилин, замість того, який відходив о четвертій годині п'ять хвилин. Для цього в неї, певно, були причини. А ще вона зійшла з поїзда, не доїхавши до станції Вудлі-Болтон. Чому? Мені здається можливим, що після того, як Лілі написала докторові, вона написала комусь іще, запропонувавши йому зустрітися з нею десь у Вудлі-Кемпі, можливо, і мала намір, у разі, якщо ця зустріч не дасть сподіваних результатів, відвідати доктора Кеннеді й попросити його поради. Можливо, вона підозрювала якусь певну особу й могла написати тій особі, натякаючи на своє знання й запропонувавши їй зустрітися з нею.
– Шантаж, – різко кинув Джайлз.
– Я не думаю, що вина мислила в такий спосіб, – сказав інспектор Ласт. – Вона була жадібна, сподівалася на якусь вигоду, але не дуже добре уявляла собі, як треба поводитися, щоб її отримати. Побачимо. Може, її чоловік розповість нам більше.
V
– Я її остерігав, – похмуро сказав містер Кімбл. – "Не втручайся в цю справу", – такими були мої слова. Але вона мене не послухала. Вважала себе розумнішою, аніж я. Такою вона була, Лілі. Надто високо себе ставила.
Допит показав, що містер Кімбл мало чим міг допомогти розслідуванню.
Лілі служила в Сент-Кетрін ще до того, як він із нею познайомився й вони почали дружити. Вона любила ходити в кіно й хвалилася йому, що працювала в домі, де було скоєне вбивство.
– Я тоді не звернув на це уваги. У неї надто багата уява, подумав я. Простих подій життя для неї було мало, для Лілі тобто. Вона розповідала мені довгу ахінею про те, як пан убив пані й, мабуть, закопав її тіло в підвалі – щось про французьку дівчину, яка визирнула у вікно й щось чи когось там побачила. "Не звертай уваги на іноземців, дівчино, – сказав я. – Усі вони мастаки брехати. На відміну від нас". І коли вона стала базікати про це далі, я не став слухати, бо вона вигадувала все з нічого. Їй подобалися злочини, моїй Лілі. Вона дуже любила читати "Санді Ньюз", де друкували серіали про знаменитих убивць. Вона була переповнена всім цим, і якщо їй уявляється, що вона служила в домі, де було скоєне вбивство, то нехай собі тішиться такими думками, думки нікому не завдають шкоди. Та коли вона причепилася до мене з тим оголошенням у газеті – "залиш його, як воно є", так я тоді сказав, "бо напитаєш собі лиха". І якби вона мене послухала, то досі була б жива.
Він замислився на хвилину або дві.
– Атож, досі була б жива, – завершив він свої міркування. – Але надто вона була високої думки про себе, моя Лілі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Хто з них?
Джайлз і Ґвенда не поїхали з інспектором Ластом і доктором Кеннеді розпитувати містера Кімбла. Вони приїхали додому близько сьомої вечора. Ґвенда була блідою й хворою. Доктор Кеннеді сказав Джайлзу: