– А що він, власне, зробив?
– Я вже точно не пам'ятаю. Здається, він хотів продати за гроші якусь інформацію, що її роздобув на службі у Фейна. Якісь конфіденційні відомості про одного з їхніх клієнтів.
– А він переживав, коли його прогнали зі служби?
Кеннеді скинув на нього гострим поглядом і лаконічно відповів:
– Так!
– І не було жодної іншої причини, з якої вам не подобалася його дружба з вашою сестрою? Він не здавався вам… дивним у чомусь?
– Якщо ви вже порушили цю тему, то я відповім вам цілком відверто. Мені здавалося, а надто після того, як його звільнили зі служби, що Джекі Ефлік виявляв ознаки неврівноваженого темпераменту. Щось подібне до манії переслідування. Але, схоже, це не завадило йому згодом досягти в житті певного успіху.
– Хто його звільнив? Волтер Фейн?
– Я не маю жодного уявлення про те, чи був до цього причетний Волтер Фейн. Його звільнила фірма.
– І він намагався виставити себе невинною жертвою?
Кеннеді кивнув головою.
– Зрозуміло… А тепер нам треба мчати швидше за вітер. До четверга, сер.
II
Дім був нещодавно збудований. Залізобетонний, вигнутої форми, з широкими вікнами. Їх провели через широкий хол до кабінету, половину якого займав великий, оздоблений хромом письмовий стіл.
Ґвенда нервово прошепотіла Джайлзу:
– Я просто не знаю, що ми робили б, якби в нас не було міс Марпл. Ми посилаємося на неї за кожним поворотом. Спочатку нам у пригоді стали її друзі в Нортумберленді, а тепер дружина вікарія з її щорічною екскурсією "Хлоп'ячого клубу".
Джайлз застережливо підняв руку, бо двері відчинилися й Дж. Дж. Ефлік швидко увійшов до кімнати.
Це був повний чоловік середнього віку, одягнений у яскравий картатий костюм. Очі в нього були темні й проникливі, обличчя рум'яне й добродушне. Він ніби втілював популярне уявлення про успішного букмекера.
– Містер Рід? Доброго ранку. Радий познайомитися.
Джайлз відрекомендував йому Ґвенду, і той потиснув їй руку, можливо, з перебільшеною сердечністю.
– І що я можу зробити для вас, містере Рід?
Ефлік сів за своїм величезним письмовим столом. Він запропонував гостям цигарки з оніксової коробки.
Джайлз заговорив про екскурсію "Хлоп'ячого клубу". Її хочуть організувати його давні друзі, і він зацікавлений у тому, щоб допомогти їм облаштувати дводенну поїздку по Девону.
Ефлік відповів йому в стилі справжнього бізнесмена: назвав ціни й висунув кілька пропозицій. Але на його обличчі був вираз певної розгубленості.
Нарешті він сказав:
– Із цим усе досить ясно, містере Рід, я вам потім зателефоную, щоб обговорити остаточні умови. Але це справа, що стосується моєї професійної діяльності. Та якщо я правильно зрозумів свого клерка, то ви хотіли зустрітися зі мною для суто приватної розмови за моєю приватною адресою.
– Атож, містере Ефлік. Насправді існують дві причини, з яких я хотів би поговорити з вами. Одну справу ми вже з'ясували. Друга має приватний характер. Моя дружина, яка тут перед вами, дуже хотіла б знайти свою мачуху, якої не бачила багато років, і ми подумали, чи не змогли б ви допомогти нам.
– Ну, якщо ви скажете мені, як звати ту леді – я так розумію, я з нею знайомий?
– Ви з нею були знайомі колись. Її звуть Гелена Гелідей, а до свого одруження вона була міс Геленою Кеннеді.
Ефлік сидів дуже спокійно. Він підняв очі й повільно відхилився назад на стільці.
– Гелена Гелідей… Щось не пригадую… Гелена Кеннеді..
– Вона жила в Дилмауті, – сказала Ґвенда.
Ніжки Ефлікового стільця зі стуком опустилися вниз.
– Он ви про кого, – сказав він. – Звичайно, звичайно! – Його рум'яне обличчя засяяло від утіхи. – Маленька Гелена Кеннеді! Так, я її пам'ятаю. Але відтоді минуло дуже багато часу. Десь років двадцять.
– Вісімнадцять.
– Справді? Час летить, як то кажуть. Але, боюся, ви будете розчаровані, містере Рід. Після того я більше не зустрічався з Геленою. Навіть ніколи про неї не чув.
– Дуже шкода, – сказала Ґвенда. – Для нас це велике розчарування. Ми так сподівалися, що ви допоможете нам.
– А в чім проблема? – Його очі швидко ковзнули по них обох. – Вона посварилася з чоловіком? Пішла з дому? Чи, може, ідеться про гроші?
Ґвенда сказала:
– Вона несподівано покинула Дилмаут… Вісімнадцять років тому… З якимсь чоловіком.
Джекі Ефлік сказав із подивом у голосі:
– І ви подумали, вона могла втекти зі мною? Але чому?
– Бо ми чули, що ви з нею… колись давно… були закохані одне в одного.
– Я й Гелена? Але між нами нічого не було. Звичайна дружба між дівчиною й хлопцем. Ніхто з нас не ставився до цього серйозно. – І він сухо додав: – Бо наші почуття ні в кого не знайшли підтримки.
– Певно, наші запитання здаються вам дуже нахабними… – почала Ґвенда, але він урвав її.
– Зовсім ні, повірте. Я не вразливий. Ви шукаєте певну особу, і ви подумав, що я зможу допомогти вам. Запитуйте що завгодно – я нічого не стану приховувати. – Він подивився на неї замисленим поглядом. – То ви дочка Гелідея?
– Так. Ви знали мого батька?
Він похитав головою.
– Одного разу я заїхав побачитися з Геленою, коли був у Дилмауті в справах. Я чув, що вона одружилася й живе там. Вона була зі мною досить чемна, – він зробив паузу, – але не запросила мене залишитися на вечерю. Тому я не мав нагоди познайомитися з вашим батьком.
"Чи прозвучала якась нотка злості в цьому його "не запросила мене залишитися на вечерю"?" – подумала Ґвенда.
– А як вам здалося – якщо ви, звісно, пам'ятаєте – вона була щаслива?
Ефлік стенув плечима.
– Мабуть, щаслива. Правда це було дуже давно. Але я запам'ятав би, якби вона здавалася нещасливою.
І він додав голосом, що, здавалося, виразив цілком природну цікавість:
– То ви хочете сказати, що в Дилмауті нічого не чули про неї за ці вісімнадцять років?
– Нічого.
– І не було листів?
– Два листи, – сказав Джайлз. – Але ми маємо підстави думати, що написала їх не вона.
– Ви думаєте, що написала їх не вона? – з цікавістю перепитав Ефлік. – Це вже схоже на детективну історію.
– Нам теж так здається.
– А її брат, лікар, невже він не знає, де вона є?
– Ні.
– Диво та й годі. Справжня таємниця чи не так? А чому б вам не дати оголошення в газетах?
– Уже давали.
– Схоже, вона померла, – сказав Ефлік без якоїсь особливої інтонації в голосі. – Ви могли про це й не почути.