– Ну, гаразд, – сказав Фостер, почухавши потилицю. – Мо' й справді.
– Безперечно, – підтвердила Ґвенда, киваючи головою. Несподівано вона запитала: – А хто тут мешкав до Генґрейвів? Вони жили тут не дуже довго, правда ж?
– Шість років або десь так. Зовсім недовго. А хто тут мешкав раніше? Жінки на прізвище Елворті. То були вельми побожні дами. Їздили кудись на край світу навертати поган. Протягом якогось часу з ними жив і чернець у чорній сутані. Їх було четверо та ще їхній брат, але він тут мало важив, усім заправляли жінки. До них – дай-но мені, Боже, пам'яті – тут мешкала місіс Фіндейсон – о, то була справжня леді, з тутешніх. Вона тут жила вже тоді, коли я ще й не народився.
– А померла вона також тут? – запитала Ґвенда.
– Вона віддала душу в Єгипті чи в якомусь такому місці. Але вони привезли її додому. Вона похована тут, на цвинтарі. Це вона посадила магнолії та вербняк "золотий дощ". Й оті піттоспори. Вона була велика любителька кущових квітів.
Фостер на мить замовк, а тоді продовжив:
– Тоді ще не було нових будинків на схилі пагорба. Тут була, можна сказати, сільська місцевість. Не було кіно. Ані нових крамниць з отими крикливими вивісками. – У його тоні лунало очевидне несхвалення, з яким літні люди ставляться до всіх новацій. – Переміни! – сказав він, зневажливо пирхнувши. – Кому й навіщо вони потрібні?
– Я гадаю, що зміни потрібні, – не погодилася з ним Ґвенда. – І зрештою, ми сьогодні бачимо багато покращень, хіба ні?
– Так вони кажуть. Але я їх чомусь не помітив. Переміни! – Він показав на високий живопліт із карликових кипарисів ліворуч, за ними прозирала якась будівля. – У тому котеджі була лікарня, – сказав він. – Така приємна, затишна й зовсім поруч. Але їм чомусь заманулося збудувати нову й велику лікарню, за милю від міста. Щоб дістатися туди на прийом, треба або йти двадцять хвилин пішки, або витратити три пенси на автобус. – Він знову махнув рукою в бік живоплоту… – А там нині школа для дівчаток. Вони туди перебралися десять років тому. Переміни, весь час переміни. Тепер люди купують будинок, живуть у ньому десять або дванадцять років, а потім переселяються кудись-інде. Не можуть на місці всидіти. Хіба це добре? Ви нічого не зможете посадити доти, доки не зазирнете далеко вперед.
Ґвенда подивилася замилуваним поглядом на магнолію.
– Як місіс Фіндейсон, – сказала вона.
– Так, то була справжня жінка, – сказав він. – Вона приїхала сюди ще нареченою. Виховала дітей у цьому домі й поодружувала їх, поховала чоловіка, приймала тут онуків, що приїздили до неї на літо, і відійшла, коли їй уже було майже вісімдесят.
У тоні голосу Фостера звучало глибоке схвалення.
Ґвенда повернулася в дім, ледь помітно всміхаючись.
Вона поговорила з майстрами, а потім пішла до вітальні, де сіла за письмовий стіл і написала кілька листів. Серед листів, на які вона ще не відповіла, був лист від кузенів Джайлза, які жили в Лондоні. Якщо в неї виникне потреба приїхати до Лондона, писали вони, то вона може зупинитися в них, у їхньому домі в Челсі.
Реймонд Вест був відомим (радше, ніж популярним) письменником, а його дружина Джоун – художницею. Їй буде цікаво зустрітися з ними, хоч вона їм, певно, видасться жахливою міщанкою. Ані вона, ані Джайлз ніколи не вдавали із себе інтелектуальних снобів, подумала Ґвенда.
Лункий гонг велично пролунав із холу. Оправлений у раму з різьбленого чорного дерева неймовірно покрученої форми, цей гонг був одним із найкоштовніших надбань тітки Джайлза. Місіс Кокер, схоже, мала неймовірну втіху від його ударів і завжди налаштовувала його на максимальну гучність. Ґвенда затулила вуха долонями й підхопилася на ноги.
Вона швидко перетнула вітальню, підійшла мало не впритул до стіни біля далекого вікна і рвучко зупинилася з роздратованим вигуком. Вона вже втретє зробила цей трюк. Уже втретє вона хотіла пройти крізь стіну до їдальні, що була за нею.
Вона обернулася, перетнула вітальню у зворотному напрямку, вийшла в коридор, оминула стіну вітальні й у такий спосіб дісталася до дверей їдальні. Це був досить довгий обхід, і він завдаватиме чимало клопоту взимку, бо в коридорі гуляли протяги, а центральне опалення обігрівало лише вітальню, їдальню та дві спальні на другому поверсі.
Я не бачу, подумала Ґвенда, сідаючи за чарівний обідній стіл фірми "Шератон", який вона щойно купила за великі гроші замість масивного столу з червоного дерева тітки Лейвендер, – я не бачу, чому б мені не пробити двері з вітальні до їдальні. Я поговорю про це з містером Симсом, коли він прийде сьогодні пополудні.
Містер Симс був підрядчиком і декоратором, такий собі авторитетний чоловік середнього віку з хрипким голосом і невеличким записником, який він завжди тримав напоготові, щоб відразу занотувати будь-яку цінну думку, що спаде котромусь із його замовників.
Містер Симс, почувши пропозицію Ґвенди, відразу її підтримав.
– Це найпростіша у світі робота, місіс Рід – і велике поліпшення, якщо ви дозволите мені висловити свою думку.
– А це буде не дуже дорого? – На той час Ґвенда вже навчилася ставитися з недовірою до поступливості та ентузіазму містера Симса.
– Така собі дрібничка, – відповів містер Симс, і його хрипкий голос прозвучав поблажливо й заспокійливо.
Ґвенду взяли ще більші сумніви, ніж на печатку. Саме "дрібничкам" містера Симса вона й навчилася не довіряти. Його перші оцінки завжди були умисне поміркованими.
– Не турбуйтеся, місіс Рід, – сказав містер Симс. – Я попрошу Тейлора подивитися, коли він закінчить свою роботу в туалетній кімнаті сьогодні пополудні, і тоді я вам скажу точно. Усе залежить від того, наскільки там міцна стіна.
Ґвенда кивнула головою й пішла писати відповідь на листа Джоун Вест. Вона подякувала їй за запрошення, але повідомила, що зараз не може покинути Дилмаут, бо мусить наглядати за роботою майстрів. Потім вийшла прогулятися перед будинком і навтішатися свіжим вітром із моря. Коли повернулася до вітальні, Тейлор, провідний майстер бригади містера Симса, випростався в кутку кімнати й привітав її усмішкою.
– З цим не буде жодних проблем, місіс Рід, – сказав він. – Тут уже були раніше двері. Але хтось, кому вони були непотрібні, звелів заліпити їх тиньком.