На тому тижні сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай говорив людям коло Тимощиної монопольки:
— Той паламаренко накоїв стільки, що в Харкові і в столиці розібрати не годні. З якоюсь бандою був зв'язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кілька невинних душ на той світ спровадили, в церкві ікони побили, а золоте панікадило забрали й довго переховували у гнойовиську... Зараз усе розкопується, а як зведеться докупи, то не минути йому, сибірному, шибениці... Стережіться його і дітям закажіть... Поліція бачить, хто чим дихає і з ким кумпанію водить...
От і спробуй запросити когось у хату...
— До тебе можна? — почув Грабовський з вулиці.
Біля воріт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого позаторік виключили з семінарії за неуспішність.
— Заходь, коли треба.
— Давно збираюсь навідати, — говорив несподіваний гість уже в хаті, скинувши шапку і сівши на ослоні, — але ніяк не міг знайти вільної хвилини. Грошові справи парафії зовсім занедбані й заплутані, не знайти їм ні початку, ні кінця, як після світового потопу. Книга обліку новонароджених та усопших третій рік не ведеться. Одні папірці валяються по шухлядах, а в тих папірцях, написаних абияк, часто відсутні не лише роки, місяці та число народження, але й імена винуватців торжества...
— Обухівському ніколи тим займатися.
— Та ніколи ж. Оце, думаю, якби наскочив благочинний або якесь інше начальство, то заварилася б каша...
— Нічого не завариться. Обухівський всюди попідмащував і попідкручував.
— Можливо, й так, я ще не обнюхався, не знаю. Словом, невесело... А хочеться ж погомоніти, згадати нашу минувшину, хлопців-друзяк, поділитись новинами з політичного та всілякого іншого життя-буття. Сам знаєш, яке культурне товариство у цій богом забутій слободі. Кожен зарився у свій барліг: не хоче й носа показати на громаду, повідати світові свої думи та почування, а в Обухівського завжди то гостина, то похмілля після неї... В такому оточенні легко обернутися на тупорилого крота.
Думки Грабовського двоїлися. Скільки може пригадати, він ніколи не поважав Грицька-чревоугодника, навіть більше — зневажав за його приятелювання з Матвієм Ткаченком і Михайлом Приходьком та за цілковиту байдужість до інтересів учнівського загалу. І раптом — ремствування на відсутність громадської активності, культурного товариства, смак до політичних новин. Поривало сказати гостеві щось дошкульне і випровадити з хати — хай у Колупаїв шукає компанії... Краще розповів би, як і при чиїй допомозі поцупив пушкарнянське паламарство, де був понад півтора року: адже відчислили його з семінарії ще в кінці першого року навчання...
Однак витурляти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки Грицько — гість, сам навідався, не побоявсь ні страшних чуток, ні можливих ускладнень у взаєминах з Матвієм. До того ж скаржиться на відсутність діяльного товариства, цікавиться суспільними проблемами, непохвально говорить про Обухівського. Може, таки змінився чоловік, не хоче далі жити так, як жив раніш?
— Коли нарешті заворушиться село, — вів далі Любинський, — особливо ж його інтелігентна частина — вчителі, лікарі, земці? Коли нарешті візьмемось за освіту, культуру і понесемо їх у мужицьку хату, навчимо хлібороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай, виводити ліпші породи скотини, писати, читати газету, книжку? На жаль, ніхто цим не клопочеться. Тому кругом темрява, безправ'я, а часто й беззаконня, панують всілякі жмикрути, нахаби, п'янюги, а ті, що здобули грамоту, поскінчали бурси, гімназії, семінарії, тікають з села, забувають свого ближнього, частенько навіть ідуть у поліцію, допомагаючи властям тримати цього знедоленого хробака-мученика в покорі.
Павло здивований і вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий Любинський, котрий поза своїм носом ніколи нічого не бачив і не хотів бачити. Невдоволений сільськими порядками, становою нерівністю, інертністю сільської інтелігенції. Забалакав про хробака, киває на державу, поліцію, ремствує, ба й обурюється, прагне послужити ближньому...
— У місті трохи інакше, — казав паламар. — Там — навчальні заклади, культурні осередки, клуби, бібліотеки, гласні й негласні об'єднання та зборища, а молодь сміливіша й рішучіша, їй не клади пальця в рот, бо всієї руки позбудешся... Тепер ганю себе, як гамана, за те, що так нерозумно згубив семінарію. Знаменитий ледар, чревоугодник, як ви мене звали. Соромно й згадувати. Уже б закінчив семінарію, а далі — в інститут або й університет. Поміж людьми побував би, роздивився, гарячі голови б побачив, подібні до Кибальчича, послухав їх, то, може, і сам...
— Ще не пізно, — говорить Грабовський. — Можеш повернутися до семінарії, навіть зразу на богословський відділ, туди тих, хто вже служив у церкві, приймають легше, пільгове. Була б охота...
— І те правда, — згоджується Любинський. — Мабуть, через рік-два таки поїду довчатися. — Він помовчав, обвів хату поглядом і спитав: — Ти про Івана Калюжного щось чував?
Павло подивно зиркнув на гостя, відповів стримано:
— Дещо.
— Одчаюга, говорять.
— Говорять.
— Бачив його?
— Ні.
— Шкода.
— Нащо він тобі?
— Цікаво. Землячок же, з Сумщини. Засуджений ніби.
— Можливо.
— А в кого можна дізнатися про нього більше?
— Не знаю.
— Ну, бог з ним, хоч і шкода такого сміливця. Я, власне, до тебе в невеличкій справі.
— Якій?
— Нашого Трутня знаєш?
— Хто це?
— Пав Трутовський з Полівки, так його іменують позаочі за неробство і розкішне життя.
— Мировий суддя?
— Колишній. Постарів, спився, згулявся, зледащів, а торік пішов у відставку.
— То й що?
— Підшукує розумного чоловіка, аби той розібрав і привів до ладу архів його суддівської діяльності. Просив мене порекомендувати когось. Я порекомендував тебе.
— З якої речі?
— Відаю, — не розкошуєш. Колишні однокашники мусять якось підсобляти один одному, кожен може попасти в скруту. А чому б тобі справді не взятись? Робота велика, цікава, можна трохи підлататися.
— Мені заборонено відлучатись з Пушкарного, мушу жити тільки тут. До того ж, коли Трутовський дізнається, що я політичний засланець і перебуваю під гласним наглядом поліції...