Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв ні в сих ні в тих. Ледве спромігся на слово.
— Іди з-перед очей! — гримнув на старосту.
Той одступився і ледве чутно процідив:
— Придурок.
Хтось, не стримавшись, бризнув сміхом.
--— Що ти сказав? — підстрибнув пристав до старости.
— Нічого, єйбо-присейбо.
— Брешеш.
— Хто бреше, тому легше...
Пристав ледве перевів дух.
— Ось тобі мій наказ, — вимовив офіційно, немовби продиктував. — Зараз же підеш, ні, не підеш, а побіжиш у Рясне.
— Свят, свят, — перехрестився Язикатий. — Та в мене ж мозолі...
— Побіжиш і передаси урядникові: я звелів посадити тебе на тиждень у холодну.
— Передати і зразу ж вертати додому?
— Відсидиш, а потім повернешся.
— Це вже зовсім кепсько. Подумайте своєю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрізь гаряча пора, а староста бомки б'є, у холодній байдикує... А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а світ не близький. Або дозвольте замість волосної буцегарні одсидіти в моїй розправі. Я там так запруся-зачинюся, що ніхто мене звідтіля не виколупає. Зволите?
— Геть! — ще гірше озлився пристав.
Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима і показав язика.
Матвій ступив до Грабовського.
— А ти, розбійнику, сідай на бричку та й поїдеш зі мною.
— Куди?
— В Охтирку.
— Чого?
— Там побачиш. Гайда.
— Не поїду.
— Що-о?
Пристав вихопив у фурмана батіг і кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках.
— Стань! Тут тобі жаба цицьки дасть...
Пристав пополотнів. Одступився, віддав батога фурманові, мить помовчав і заговорив спокійніше.
— Завтра, Грабовський, — в управу.
— Письмовий наказ справника є?
— Зараз буде.
Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нічого не знайшов.
— Дайте паперу й олівця, — звелів токовому. — Я все забув на службі.
— У мене нема. Покликати вагаря?
— Гукайте.
— Оце так штукерія, мосьпане, — вставив Язикатий. — Приїхали купці з Бару, і ні грошей, ні товару...
Пристав обернувся до нього.
— Знову гишаки?
— Бог з вами, пане начальнику, ніяких гишаків. Розповідаю хлопцям про прицюцинувату Хіврю...
— Замовкни!
— Нічим не вгодиш вам, як отій болячці, чіпляєтесь до всього...
— Одсидиш у холодній, — перебив пристав, — не тиждень, а два.
— А може, місяць, аби кругло вже було...
Вагар приніс папір та олівець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському.
— Завтра будь у повітовій управі.
Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю і притоптав ногою.
— Що ти зробив, гайдамако?! — ледь не захлинувся Ткаченко.
— Не бачиш?
— Збиткуєшся над державним документом?
— Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засміють. "По получению оного ордера ниже слідующий..." Так у тебе завжди виходило і в бурсі. А до управи прийду тоді, коли отримаю наказ справника, за його підписом та печаткою.
— Ах, бунт!! — зарепетував пристав. — Знущання над представником влади? Пам'ятатимеш, розбійнику, пам'ятатимеш!..
Він притьмом вихопився на бричку, і вона погуркотіла з току, збивши густу куряву.
— З богом, Парасю, доки трапляються люди, — тюкнув Семен Язикатий. — Отож загорений, отож навіжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки ні в тин, ні в ворота судариня криворота. — Він трохи помовчав, дивлячись на паперові клапті, викинуті Грабовським, і спохмурнів. — На цьому, добрі люди, слові бувайте здорові, а я піду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, і твої, і свої нинішні гріхи та, може, тим часом складу якусь кумедію о тім, як нині молотили і Колупая-мармолая публічно зганьбили.
31
Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повітової управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче їй заціпило. Пристав теж більше не навідувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здійснювати гласний поліцейський нагляд за політичним засланцем.
Так минув місяць, минув другий, перевалило за половину й на третій. Наступила осінь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрібними дощами. Спорожнілі від плодів садки натягували на себе жовтогарячу намітку, тривожно перешіптувалися і вмивалися холодними росами.
Тяжко Павлові без діла дома. Нема куди подіти себе, нема за що руки зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, — сам збиратиме городину. Всьому дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнішу й дрібнішу, лежить у льоху двома купами, а на третій купі мішма — буряки та морква; кабаки — в сінях; вінки часнику та цибулі висять на горищі. Постягував картоплиння, огудину і спалив, а весь город перекопав. Знічев'я й тин полагодив.
— От бачиш, — радів Овчаренко, — знайшлась робота Привчайся до всього, знаного за плечима не носити
Поробивши усе в господарстві, Павло скрушно розвів руками: '
— За що ж тепер братися?
Книжки б читав, та де їх дістати. Ті, які пощастило роздобути в слободі, давно поперечитував У сусідні села не підеш, шукаючи книжок, — заборонено. І громадський староста, якого навідує Павло, радить поки що нікуди не відлучатися.
— Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тільки за ворота, а тут хтось із повіту чи волості — гульк, і Колупаєві ковінька на руку.
Коли б уже скінчились польові роботи і випав сніг, міркує Павло, вештаючись по подвір'ї. Може, взимку пощастить зібрати сільську молодь у себе дома. Щоправда, надія на те невелика. Хлопці насторожені, побоюються, а дівчата й поготів. Навіть Антін Щербак, ровесник і товариш по школі, — і цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попередні роки, як Павло бував на вакаціях з бурси та семінарії, прибігав майже щодня.
Власне, нема чого ремствувати й сердитися на колишніх товаришів та друзів, вони просто залякані. Слободою он не перестають ширитися різні поголоски, страшні й лиховісні: паламаришин семінарист, мовляв, проти бога й царя, душогуб, стріляв у якогось губернатора, але не вцілив, з глузду зсунувся, вночі на зорі заводні валує...