Павло сповільнив крок.
— Аго-о-ов! Почека-айте-е! — почув і оглянувся.
За ними бігла жінка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сів на високий сніговий намет.
— Передихнімо, — відсапнув.
Жінка, побачивши, що її чекають, збавила кроку. Коли вона підійшла близько, Павло пізнав Ксану й кинувся назустріч.
— Ти куди? — смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. І — покотився в замет.
— Чого ж тікаєте? Біжу, кричу, махаю, а ви... — щебетала дівчина.
— Не чули, — тиснучи її руки, виправдувався Павло. — Я й сподіватися не міг. Хотів забігти до Архипихи, та от не пустив пан служба, — показав на городового, який виборсувався з снігу.
— Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали — недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пішли такими крученими дорогами, що ми вже й загубили надію втрапити за вами, допомогла якась бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха забрала від мене клунок і звеліла мчати навздогін.
Глянула на Павлові ноги і зойкнула:
— Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсім босий. І оце так думав добратися?
— Та отак же, — зніяковів Павло і додав жартома: — Служба казав — доберусь.
— Казав, а ти й повірив. Ну, нічого, Архипиха несе чоботи, взуєшся.
Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.
— Які чоботи? — не зрозумів Грабовський.
— А ти й не знаєш? У той самий день, як тебе заарештували, — розповідала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, — ми зібралися в тебе. Архипиха розповіла, що ти не встиг купити чобіт. Другого дня я з Евеліною та Лідою зібрали серед молоді гроші й купили чоботи. Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступні дні арештовано ще кілька семінаристів, у тому числі й Петра. Так передача зірвалась.
— Кого забрали?
— Точно не знаю. Здається, крім Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В нашому пансіоні піднялась страшна завірюха, однак поки нікого не чіпають. Так само в училищі Ліди.
— Що з арештованими? Де вони?
— Там, де й ти був. А що буде з ними, невідомо. І про тебе нічого не можна було дізнатися. Тільки вчора перед вечором одна моя подруга, батько якої писарює в тюрмі, сказала, що тебе сьогодні мають везти у твоє село під нагляд поліції — ніби в заслання. Архипиха сходила на квартиру Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пішли до тюрми.
Новини, принесені Ксаною, гостро вразили Павла. Він слухав і проймався жалем до заарештованих товаришів, а водночас і гордістю за них. Добрі, щирі, палкі серця! Петро Цимбалюк, Сергій Балабуха, Сашко Енгель... А Ксана...
Павло глянув на дівчину з такою любов'ю і вдячністю, що вона опустила очі.
— Еге-е, — долинув голос Архипихи. — А ти, парубче, думав отак тишком-нишком і чкурнути від баби? Не завернув навіть попрощатися. Он який світ настав! Нема почоту старикам. І де ота власть, чому не дивиться за вами? — приповідала.
— У-гу, гм... — замурмотів Волошин, почувши про власть.
— Та бачу, бачу, — кинула Архипиха зневажливо. — Теж мені власть, звиняйте, як за гріш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?
— Хотів, та не дозволила власть.
Городовий знову мукнув щось нерозбірливе і взявся за шаблю.
— Отой-о?
Поки Архипиха сповідала Волошина, Ксана розв'язала мішок, витягла нові юхтові чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий, одгризаючись від прискіпливої баби, підійшов ближче.
Павло почав перевзуватися.
— У тебе ж онучі мокрі, — забідкалась Архипиха. — А ми й не подумали. Що ж його робити?
Зняла з себе фартух, розірвала навпіл і подала Павлові. Він узувся, натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.
— Це від нас з Ксаною, з'їси дорогою.
— Дякую, не треба.
— Бери, дорога не близька, розпотрошимо, — втрутився городовий.
— Ну от і компанія є, — засміялась дівчина.
— Ще б пак. На таку кумпанію не тяжко, — вставила Архипиха. — Отам у місті її, як собак, тиняється, тієї кумпанії.
— Ну, бабо, годі тобі тринди-ринди, — Волошин став у сувору позу. — Час рушати, бо ондечки завірюха зривається.
— Іди з богом, — поцілувала Архипиха Павла в голову. — Кланяйся матері і не забувай про нас. Будеш у місті — заходь. Хай щастить тобі, синку.
Павло поцілував стару, пообіцяв навідуватися і, одійшовши трохи вбік, покликав Ксану. Та, червоніючи, пішла до нього.
— Спасибі тобі. Велике спасибі за все.
Трохи помовчав, дивлячись дівчині в очі, і спитав:
— Будеш відповідати?
— А ти напишеш?
— Обов'язково.
— Відповідатиму.
— Опиши про товаришів, про суд, про все, — тиснучи маленьку теплу руку, майже шепотів.
— Добре, — відповіла і також потисла його руку.
Рушили. Павло час від часу зупинявся, здіймав шапку, махав Архиписі та Ксані. Вони стояли коло снігової кучугури і відповідали йому, аж доки не затуманила їх віхола.
Незважаючи на метелицю, що раптом зірвалась і закрутила, мов навісна, Павлові йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.
— Хлопче-е-е! — почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у снігу "власть", тримаючи на плечі, наче сапу, шаблю.
— Чи не зайти нам до когось та пересидіти оцю лиху годину? Диви, як мете, ні світа божого, ні сліду не видно. Я дороги не намацаю, хай її...
— Не намацаєте? — засміявся Павло. — Не бійтесь. Пошукаємо. Зараз усі шукають. А віхола...
Юнак змахнув рукою лапаті сніжинки, що сідали на скроні та вії, й рушив уперед, прорізуючи густу заметіль.
26
Паровоз стомлено зітхнув і спинився біля маленької станції.
З дверей вагонів майже ніхто не виходив. Завалений снігом перон та вокзал теж були порожні й сумно німували.
— Так можна побачитись з братом? — звернувся Грабовський до городового.
— Яким братом? — сонно буркнув Волошин.
— Тихоном. Я вам розповідав про нього в поїзді, коли разом снідали. Мій наймолодший брат.
— З отим шмаркатим бурсаком?
— Еге ж, бурсаком.
— Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку і нудьгує за домом?
— Той самий.
— Що має, значить, гарний голос?
— Він.
— І добре вчиться?
— Та він же ж, він. Можна?
Волошин відповів не зразу. Обвів поглядом станційний зал, збиваючи з чобіт сніг, поправив на боці шаблю.
— Не можна, — здобувся нарешті на слово.
— Чому? Ївши пироги баби Архипихи, обіцяли, а тепер...