— Початок моєї повісті.
— Про що?
— Про таких, як Різногірський, його тесть Вельзевул та Приходько.
...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли в камеру прийшов новий арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний у своєму буйному гніві до царського трону, цим він нагадував Цимбалюка, але, на відміну від вогнистого Петра, був дуже знервований, вразливий і ніби надламаний. Часто закашлювався, болісно зводив догори великі, повні сліз очі і по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятірнею груди. Спав зовсім мало — остерігався лягати на холодний цемент.
Уже кілька ночей провів Павло з новим знайомим. У довгі години тюремного безсоння вони спізналися і навіть заприятелювали, тримаючись дещо осторонь від інших пожильців камери, людей значно старших. Та й ті, селяни та робітник, поводилися з двома молодиками стримано і насторожено: слухали їхні розмови і пошепки між собою називали ученими-тілігентами, які зазіхають на самого царя-батюшку...
Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харківський ветеринарний інститут, не скінчивши третього курсу. Служив у Грайвороні, але не поривав зв'язків з підпільним народницьким гуртком своєї альма матер: листувався з студентами, іноді навідувався до них, брав заборонені книжки, бував на сходках...
— А ти Макаревського не знав? — спитав Павло.
— Олексу?
— Так.
— Знаю. Гарний хлопець, весною приїздив у Грайворон, звів мене з Михайлом Даньком.
— Хто це?
— Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий літератор, вогонь, а не юнак. Тоді я пристав до Данькової таємної групи. Тричі ми збиралися, читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерія...
— Данька також заарештовано?
— Авжеж. Півроку ми разом сиділи у грайворонській тюрмі. Потім його випустили під гласний нагляд поліції, а мене погнали сюди. Видно, напали на мої стосунки з харківськими народниками. Та хай, не боюсь я їх. Сухоти — от що мучить... Ну, годі балакати, бо вже на день благословиться. Лягаймо.
Приліг і Грабовський, однак заснути не міг. Обдумував розповідь Карпа та слухав, як поволі прокидалася тюрма. Через загратовану дірку долинало сумне бомкання міді — десь дзвонили по чиїйсь душі. У коридорі гупали чоботи, гриміли важкі засуви дверей, лунала лайка тюремної обслуги. Звідкись чувся людський стогін.
Обернувшись, почав розбирати написи на стіні, їх було багато — вся стіна змальована.
От хтось розмашисте вивів: "На 10 — у Сибір. За одного пана. Я згоден порішити ще десять, хай би дали кругло — 100". А поряд зовсім свіжий напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Мені 73 роки. Отримав 15. Боюсь, не встигну відслужити богу і царю. 17.ХІ. 82".
— П'ятнадцять... — прошептав Павло. — Скільки ж це стане йому, коли відбуде строк? Вісімдесят вісім... А чи ж відбуде?..
Майже біля самої долівки ціла картина: віко домовини, на ній хрест і череп, а в чорній рамці дрібними-дрібнесенькими літерами: "Мене випускають — виправдали. Та що з того? Поламали ребра, відбили всю утробу. Куди зараз годжусь? Харкаю кров'ю. О кати, кати! Як вас земля носить на своїх грудях?!"
Задзвонили ключі. Глухо грюкнули й відчинилися двері камери.
— Грабовський!
— Я, — підхопився Павло.
На порозі стояв коридорний.
— З усіма бебехами висотуйся. Розіспавсь...
— На допит?
— Збирайся, бо я зараз...
Клацання засува та лайка тюремника розбудили всіх в'язнів. Вони ліниво вставали, позіхали, протирали очі.
Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.
— На все добре.
— Того й тобі зичу. Куди?
— Не знаю. Скажуть.
— Якщо буватимеш у Грайвороні — познайомся з Даньком.
— Добре.
Попрощався з іншими арештантами і вийшов у довгий, напівтемний коридор. Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папірця городовому, наказував:
— Одвези в Охтирку і здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, — показав на папірець. — Розписку принеси. Поїзд відходить через дві години. Та дивись, Волошин, не лови гав. — І зник за брамою.
Волошин покрутив папірець і, склавши вчетверо, сунув за пазуху. Затягнув тісніше пасок на животі, поправив шаблю, яка весь час норовила попасти йому між ноги, висмикав бурульки з вусів:
— Слухай мою команду! Склади руки назад!
Павло виконав повеління.
— А повернути на квартиру, забрати свої речі можна? — спитав. — Та й у крамницю б зайти — чоботи треба купити.
Городовий суворо звів волохаті брови:
— Не можна. І не розбалакуй. На станцію кроком руш! Ать, тва, а-ать...
Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Інколи стрічались жінки з кошиками і табунці школярів. З одного двору виказалася бабуся. Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що наближався, а коли порівнялися з нею, сплеснула руками:
— А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазяїн собаку не вижене надвір... Глянь же, вороже, він синій, мов пупець, зовсім знемігся. А чоботи, чоботи! Усі пальці зверху...
— Геть з дороги! — рубонув Волошин повітря сердитою рукою. — Хіба не бачиш, що я царську службу сповняю? — І покосився на шаблю, що бейкалась об поли кожуха. — Мороз невеликий — дойде.
— Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, — стукала баба костуром об сніг. — Заведи хоч до хати, щоб обігрівся хлопчина.
— Кажу тобі, бабо, не мішай сповняти царську службу, — огризнувся Волошин.
— Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, — плюнула стара.
Після зустрічі з бабою Павло ще виразніше відчув, що в таких чоботях до поїзда, може, якось і дійде, а далі... Але просити городового було безнадійною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не минуло й чверті години, як Волошин заволав далеко позаду:
— Чого наглишся? Встигнемо.
— Не можу! Замерзаю!
— Почекай-но. Мо', справді зайдемо в якусь хату, погрієшся.
Павло зупинився.
— Для чого ви оте нещастя начепили? — показав на шаблю. — Вона ж тільки заважає йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете. Ви й без неї грізний.
До городового, видно, не дійшов жарт хлопця. Він лише кашлянув, наче сам себе підбадьорив:
— Ну, ну! Царська служба без оружжа?
Відшукав за спиною руків'я шаблі.
— Втечі не замишляй. Я й не таких водив...