— О-о! — скрипнув стільцем слідчий. — Бачу, ви ще й, так би мовити, дотепник. Та зараз мене цікавлять не ваші дотепи, а те, в яких стосунках ви були з Ромасем і Новаковською. Годі клеїти дурня. Відповідайте!
— Вперше чую про них.
— Слухайте, Грабовський, — затарабанив слідчий олівцем по столу, зеленіючи від люті. — Сьогодні я примушу вас говорити правду. Чуєте, примушу!
— Не звольте турбувати свою особу, — їдко засміявся Грабовський. — Бережіть нерви. А коли вже вам так цікаво, то слухайте: названих людей я у вічі не бачив і не знаю. Але якщо вони справді на нашу відозву відповіли готовністю до збройної боротьби проти деспотизму, то, затямте собі, це справжні люди. Шкода тільки, що спізнилися, а то, може б, нам з вами довелось і не так зустрітися. Інша розмова була б короткою.
— Го-ді-і! — заверещав слідчий і, схопивши наручники, вибіг з-за столу.
Він розмахнувся і вдарив Павла в праву щоку. Намірився ще раз, але не встиг, бо Грабовський відповів йому стусаном. Слідчий, впустивши наручники, обома руками затиснув розквашеного носа і впав на стілець.
Сутичка відбулася блискавично. Доки солдат, що вартував за дверима, забіг до кабінету, обоє сиділи на своїх місцях, наче вели мирну бесіду.
— В карцер! — заскреготав зубами слідчий. — Згною! А-а-а!..
23
Пізня, глибока, як безвість, осінь. Сиві хмари пливуть низько-низько над видноколом, торкаючись своїми мокрими кучмами безлистих дерев і покрівель. Тільки іноді викотиться на небосхил сонце, погляне байдужим оком на непривітну землю і знову квапливо сховається за темними сувоями хмар. Земля, напоєна дощами та людськими болями, приглушено хлипає і натягає на себе холодну ковдру туманів.
Степами, ярами, оселями бродить, як сновида, людська доля. Худа, змарніла, з смутними, напівсонними очима.
Лише вітрові не до сну. Змагаючись з мжичкою, він мчить полями, розпанахує темну пелену туманів, вириває старе бадилля. Стугонить попід вікнами, хапає людей за поли:
— Не спи, земле, не спи! Не дозволю! — шаленіє гордий сваволець.
І земля квилить як чайка…
Чотири роки каторги — такий був вирок суду. Усім по чотири, навіть жінкам. Після вироку чоловіків переведено до спільної камери, їх прогулянки подовшали, сягаючи іноді й до двох годин.
Не міг скористатися ними тільки Володимир Іванович — лежав тяжко хворий.
Старий, виснажений багаторічною працею, він найгостріше відчував згубний вплив тюрми. Досвідчений страйкар на допитах поводився, як на мітингу, виголошував короткі, але гарячі промови, погрожував. За це часто потрапляв до карцера і виривався звідти лише ціною тривалих голодовок. Карцер та голодування руйнували кволе тіло і нарешті зламали його. На другому році після арешту Володимир Іванович зовсім занедужав.
На суд його ледве привели. Там він сидів мовчазний, байдужий, начебто все, що відбувалося в залі, було йому стороннім і чужим. Каламутні очі блукали десь за вікном. Тільки інколи в них спалахували вогники люті й болю, але зразу гаснули, і в зіницях знову застигала каламуть.
Коли ж суддя закінчив читати вирок, орєховозуєвець стрепенувся, як підстрелений орел, обвів очима суддів, гірко посміхнувся кутиками губ і мовчки схилився на Павлове плече. Так його занімілого й привели до камери. Лише коли поклали на ліжко під стіною, то побачили, що на очах Володимира Івановича бриніли сльози.
...Зустріч після довгої розлуки збуджувала всіх до розмови. Грабовський, Ожигов, Краніхфельд розповідали, як кого було заарештовано, як потрапили в Іркутськ, як поводилися на допитах. Володимир Іванович слухав, зрідка докидав якесь слово, але розповідати сам не міг. Говорили про все, не торкалися тільки вироку, наче боялись згадувати його.
Але згодом згадали й про нього.
Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив, чергуючи коло хворого, Микола й Віктор розповіли про свою зустріч з Евеліною Улановською.
— Вона живе разом з Софією Новаковською, — тихо, щоб не розбудити Володимира Івановича, говорив Ожигов. — Казала, Новаковська почуває себе зовсім погано. Після суду захворіла і вже не встає. Не набагато краще виглядає й сама Евеліна — квола й бліда, як з хреста знята. Від себе та від Софії просила звернутися всім до сенату з клопотанням переглянути вирок. Ну, ми з Віктором і вирішили...
— Писати прошеніє? — насупив брови Павло.
— Ні, спершу порадитися з Володимиром Івановичем, з тобою, а потім, якщо вирішимо...
— Прошеніє?
— Ну, називай його як хочеш, — втрутився Краніхфельд. — Тут діло, Павле, зовсім не в назві. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб написати? Адже йдеться... — він зам'явся трохи.
— Ну, ну, — підштовхнув його Павло, — про що йдеться?
— Про полегшення наших мук.
— Писати прошеніє .. — міркував Павло, не звертаючись ні до кого. — Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань і всього, що обстоювали, за що боролися, одне слово — все визнати помилкою. Це важко й збагнути, хлопці.
— Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозуміти й інше.
— Що саме, Вітю?
— Завтра закінчується наше право подавати апеляцію.
— Ех, Павле, Павле, — зітхнув Микола, — якби ти бачив Евеліну, якби послухав її...
— А Новаковська! — підхопив Краніхфельд. — Вона, звичайно, не належить до нашої групи, ми її вперше бачили на суді, але ж жінка — наш однодумець, також страждає за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до неї, до долі її маленького сина...
Павло мовчки одійшов до вікна. Евеліна, Софія. Він якось досі не думав про них, а якщо й думав, то не помічав різниці між їх становищем і становищем чоловіків.
Та зараз відчув. Софії й Евеліні тільки по тридцять років, як і його покійній Надійці. Тридцять. Це ж лише половина людського віку. І вже каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти їм? Задля цього він готовий на все, навіть на шибеницю, крім одного — відмови од переконань, од боротьби.
— Що ж робити? — запитливо глянув на Краніхфельда і Ожигова.
Товариші мовчали.
— Що робити?.. — донісся кволий голос Володимира Івановича. Всі троє кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокійно дивлячись на стелю. — Сперечаєтеся, хлопці? Шукаєте виходу? Хочете, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі? Але... — хворий, не закінчивши фразу, зайшовся кашлем.