Втрутився навіть губернський прокурор. Був невдоволений тим, що слідство йшло дуже повільно, а потім і зовсім загальмувалось. Супився, лаяв і начальника тюрми, і керівника слідчого відділу, а його, Кириленка, прямо-таки розпікав, як залізо, обіцяючи віддати до місцевого суду, наче державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для переляку, але прокурор виконав свою обіцянку. Суд засідав цілий день вісімнадцятого вересня. Крутив звинувачення проти слідчого то так, то сяк і нарешті оголосив Кириленкові сувору догану й зажадав прискорити допити балаганців. Перетремтів тоді слідчий, а дома зігнав свою лють на наймичці.
Правда, той несподіваний і нерозумний суд став Кириленкові також у пригоді. На засіданнях він дізнався про затяжне листування між генерал-губернатором та міністерством юстиції і зрозумів — держава поки що й сама не має певної думки, що саме робити з ув'язненими засланцями з Балаганська. Царські сановники й досі торгуються, а точніше — сперечаються, не знаходячи спільного рішення.
Генерал-губернатор, спонуканий іркутським прокурором, ще двадцять восьмого лютого просив міністра не розпочинати судового процесу над авторами відозви "Російському урядові" в Іркутську, бо тут вони, мовляв, мають багато прихильників, які можуть підняти голови й накоїти лиха. І радив — без шуму, тихенько, в адміністративному порядку, дати арештантам по п'ять років тюремного ув'язнення або ж по десять років заслання на Сахалін. Цю свою пораду він обстоював досить наполегливо, застерігаючи міністра не засилати підсудних у Якутію, зокрема в міста Якутськ, Колимськ, Ольмінськ, Верхоянськ, Вілюйськ, де вони скоро знайдуть собі однодумців.
Міністерство юстиції довго консультувалося з міністерством внутрішніх справ, зі своїми відділами, виважувало все, не кваплячись: на запит генерал-губернатора відповіло аж через п'ять місяців. І зажадало, зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити і, завершивши їх, передати іркутському губернському судові.
Зі всього того листування Кириленко нарешті збагнув, як і чому потрапив на лаву підсудних: адже ще сьомого травня цього, 1891, року іркутський прокурор отримав суворий наказ — закінчити слідство негайно. Зрозумів також, що має робити. Але й досі не міг намислити, як домогтися бажаних наслідків, як здолати балаганців, а надто Павла Грабовського.
О, скільки завдав клопоту йому цей колишній харківський семінарист! Скільки змарновано днів і ночей, сил і надлюдської праці! А ключа так і не міг підібрати до нього. Потайний, впертий. Нічим не схожий на плаксивих поетів. А їх слідчий знає непогано: не один раз доводилося допитувати. Там, звичайно, раз-два — і все готово. А тут...
Слідчий уже навіть мало вірив у те, що цей в'язень —-— поет, хай навіть малоросійський. Воно, правда, й поетів треба вішати, але цьому більше підходило б висіти не між поетами, а між тими, що їх повісили за замах на священну особу царя.
Твердий, як і всі справжні політичні злочинці. Граніт. Слідчий уже й підлещувався, й догоджав, обіцяв золоті гори, погрожував. А той — ні, хоч ти йому кола на голові теши.
Хіба мало фактів? Кілька примірників тієї самої осоружної відозви, яку він підписав разом з Ожиговим та Улановською. Свідчення...
Добре, що пощастило завчасно перехопити ту відозву. За те вже треба дякувати міністрам та губернаторам, які, отримавши її, направили куди слід.
Показував йому всі примірники; припирав ними до стіни, а він і не заперечує. Каже, писав і розсилав. Але більше — ні слова, ані півслова. Кремінь, та й годі. А скільки в ньому мужичої гордості!
— Як зламати цю гордість? Як приборкати? — запитував сердито сам себе слідчий.
Міняв тактику. Почав було викликати арештанта замість ночі вдень, але скоро зрозумів, що це нічого не дасть. Якийсь час зовсім не викликав. Та коли знову стрівся, побачив, що жодних очікуваних змін не сталося. Тоді почав викликати вдень і вночі, разів по десять на добу. І все марно.
Той самий спокій, та сама незалежність, та сама непохитна мужича гордість.
Слідчий був у розпачі. Уже збирався піти до начальника й відмовитися допитувати, хай би сам спробував, хай...
І враз, наче сніг у петрівку, — арештант втратив спокій. Тепер він, викликаний на допит, або мовчав, як німий, або зненацька вибухав гнівом, кляв царя і весь царський рід. І вимагав негайного суду. Суду, суду і нічого більше. Від того аж стовбурчилося волосся на голові слідчого.
Він не цікавився, чому так перемінився в'язень. Був певен, що то наслідок його вміння вести справу. Значить, не змарновано два десятки років, проведених на цьому твердому стільці. Не пропали дарма сотні вибитих зубів, відтиснутих нігтів, викручених пальців, відбитих печінок, потрощених ребер — не пропали. Досвід — мудра штука.
Сьогодні слідчий поставить йому нові запитання, яких він ще не чув. Щойно прийшли додаткові дані з Павлодара про Ромася. А ось телеграма Новаковської, надіслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано: вона, Новаковська, приєднує до балаганських лиходіїв свій голос протесту проти якутської, як вони кажуть, різанини. Ну, якої тепер заспіває упертий поет?
Тільки цього разу треба бути спокійним. Щоб одразу поставити його на коліна, а тоді гарненько погратися, як кіт з мишею.
Та слідчий помилявся. Зміни в поведінці арештанта викликала не тактика допитування, а зовсім інші причини.
Кілька днів тому на прогулянці Грабовський дізнався від Миколи Ожигова, що Володимир Іванович після довгого сидіння в карцері тяжко занедужав, що його допитують у камері, бо ходити на допити вже не може. Ця звістка приголомшила Павла. Він так любив старого орєхово-зуєвського робітника...
Розбиті нерви не міг стримувати. А слідчий зачастив, мов на безголов'я.
Сьогодні Павло уже втретє переступає поріг знайомого кабінету. Тут усе так само, як було і годину тому, і вчора, і позавчора. Масивний стіл з ажурно виточеними ніжками. На столі папірці. З-під них визирають новенькі блискучі наручники. За столом сидить, відкинувшись на спинку стільця, слідчий.
— Ну, як спалось-спочивалося? — жвакає свою звичну фразу. — Які бачили сни?