Але допити Грабовському здавалися щастям. Полегшували тяжкі безсонні ночі.
На допитах, до яких незабаром звик, поводив себе зовсім спокійно. Нічого не приховуючи, відповідав вичерпно на всі запитання. Дратувало інколи тільки те, що кожної ночі слідчий повторював одні й ті ж запитання, відповіді на які Грабовський давно завчив, як "Отче наш", і відповідав уже машинально.
Так, він винен, винен у всьому, бо сам писав протест, сам редагував, навіть розсилав. Отож винен тільки він один. За це й готовий відповідати. Не розкаюється в тому, що робив, бо чинив свідомо. І якщо ще колись йому випаде нагода дізнатися про такі ганебні події, як якутська розправа, він зробить те ж, що зробив цього разу. Що ж тут є незрозумілого?..
20
Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав у своїй камері нового мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений чоловік, що його голова скидалася на череп, тісно обтягнений темно-жовтим пергаментом. Сива, аж біла чуприна й борода, а брови чорні-чорні, неначе підведені сажею.
— Чого так дивитесь? — запитав чоловік. — Хочете пізнати? Марна праця. Рідна мати б не пізнала.
— Та ні, — здвигнув плечима Павло. — Ваш прихід мене дивує. Адже за весь час мого сидіння тут ви — перша людина, яку до мене пустили. Розумієте?
— Даруйте, не моя ж на те воля, — вибачився чоловік, нахилившись до торбини на долівці, наче збирався покинути камеру. — Та я, здається, й ненадовго до вас. Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
— Що ви, що ви! — збентежився Павло. — Навпаки, я дуже радий вашому приходові. Тут пропасти можна від самоти та безділля.
— Пропасти від безділля, — якось неприродно посміхнувся чоловік, — А мені, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може, хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
— Ніколи. За весь час я навіть нитки не перервав. Якби ганяли, то, може, ліпше було б.
— Ліпше? — здивувався гість. — То ви, запевне, чоловіче добрий, не знаєте, що таке робота. Бачите? — простягнув руки.
Масивні, темно-бурі, вони були густо вкриті виразками.
— Від роботи?
— Від неї, — хитнув головою. І, помовчавши, додав: — Хоч я, вважайте, теж колись любив працю. Ще й як! Без неї жити не міг. А зараз хай її дябль любить.
— Де ж це ви намучились так?
— На каторзі. Вона ж не красить людину, ой не красить, — зітхнув чоловік, вмощуючись на долівці коло торбинки.
Та Грабовський уже не чув. Він прикипів до незнайомого палкими очима, не знаходячи сил ні одірватися від нього, ні промовити слово. Перед ним сидів живий каторжник. Досі він тільки чув про каторгу, каторжників, і вони ввижалися йому страшними, але на власні очі не бачив їх. А зараз побачив. Он які вони, мученики каторги! От що робить каторга з людини. Надю, сестронько!..
Чоловік взявся перев'язувати розірваний чобіт, а Грабовський стежив за роботою.
— Може, думаєте, я такий старий, — заговорив сумовито каторжник. — Ні. Тільки за сорок перейшло, а от, бачите, посивів. Чи ж такий я був п'ять років тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так і охрестили її люди.
— Ви про що? — не зрозумів Грабовський.
— Та про карійську ж каторгу.
— Знаєте той табір?
— Трохи знаю, — гірко посміхнувся гість. — П'ять років протрубив там. А це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпів би, сам руки наклав би на себе, як інші. Кара... істинна кара. Гіршої й придумати не можна.
— І зараз прямо звідти? — перебив оповідача Павло, охоплений тривогою.
Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою і потягнувся до торбинки.
Павло стояв, мов учаділий. Кара. Карійський каторжний табір. Надія...
Перебуваючи в Балаганському окрузі, отримав кілька листів од неї. Один прислала сюди, в іркутську тюрму. Але відтоді минуло вже більше року. Писав, слав листи майже щодня, а відповіді не було. Де вона? Чому мовчить? Чи жива-здорова?
І раптом, наче промінь серед мороку ночі, прямо в його камеру прийшла людина з самої Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
Павло морщить чоло, протирає очі. Ні, не сон: перед ним сидить, порпаючись у торбинці, чоловік. Ніби для того, щоб упевнитися, що все це не омана, Павло підходить до каторжника, торкається його кістлявого плеча і сідає поряд на підлогу.
Каторжник довго мне в руках маленький, землистого кольору капшучок, перевертає його, і на вкриту виразками долоню падають чисті й білі, як квасоля, зуби.
— Мої, — перегортаючи на долоні зуби, спокійно говорить і наче для підтвердження широко сміється порожнім ротом. — Усі зберігаю. Хай будуть. Файні п'ястуки виплекало карійське начальство. Б'ють, як гамана. Ой, б'ють, б'ють, матка боска...
Каторжник ще перегорнув зуби на долоні, уважно переглянув їх, немовби перевіряв, чи всі вони зберігаються в належному стані, висипав у капшучок і, зав'язавши його, сунув у торбинку,
— Ну, та вже, здається, пронесло, минулося. Наш табір, далебі чули, розганяють. Надумалися.
— А вам не зустрічалася часом Сигида? — не стерпів Грабовський. — Сигида. Не чули про таку?
— Надія? — здивувався каторжник. — А хто ж її може не знати? Знаю добре. Уже чули про неї?
— Я знаю її по етапу. Разом ішли з Бутирської... Вона моя подруга...
— Подруга... — загадково протягнув каторжник. І повторив: — Подруга. То ви не знаєте, що з нею сталося?
— Сталося? — Павло схопив його за руки. — Нічого не відаю. Говоріть!..
— А вас не Павлом, бува, звати? — махнув чорними острішками брів каторжник.
— Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
— Згадувала про вас. Все розповідала подругам та шкодувала, що більше не зустрінетесь.
— Що з нею?
Неспокій, що враз охопив Грабовського, мабуть, переконав каторжника: він натрапив саме на того, про кого згадувала Надія Сигида. Він скоренько зав'язав торбинку, поклав її коло себе й почав розповідати.
— Наш табір, скажу вам, дуже страшний. Звідти мало хто виривався живим, а коли й виривався, то морочив світ недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як сокіл, хлопець. Також з Польщі...
Говорив повагом, розмірене, наче слово за словом відривав од серця.
— Ну з нами, чоловіками, було ще так і сяк. Ми народ і міцніший, і крутіший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство і не так чіплялося. Та якось у табір пригнали жінок, тоді начальство й розперезалося. Бігали, перебирали, як бугаї. Зойки, крики, аж лящали жіночі казарми. Всякі там наглядачі та солдатня ласували, як хотіли, а надто влітку, коли кругом високі бур'яни. Були, правда, серед дівчат і горді. Але й вони не довго могли втриматись і мусили або піддаватися, або віддавати богові душу. Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь недалеко від казарми задушену. Як все те робилося, ми не відали, але багато непокірних пішли на той світ.