Комендант постояв біля порога, обмацуючи людей маленькими зеленавими очицями, стиснув кулаки, сунув їх до кишень і, карбуючи крок, підступився до крайнього:
— Чого дивишся?
— Очі маю.
— А я зараз тобі їх повибиваю…
— А я повставляю, — почулося з натовпу.
Комендант скипів. Він висмикнув кулаки; і круто обернувся, щоб накинутись на зухвальця, але, зустрівшися з очима Миколи Ожигова, посинів від люті і знову запхав руки в кишені.
— Чого не спиш? — ступив до підлітка з розкосими очима.
— Збирався, зараз ляжу, — перелякано відповів той, эадкуючи між людей.
— А ти? — до Володимира Івановича.
— А ти? — Ожигов схопив коменданта за комір. — А ти, питаю? Чого до людей прискіпуєшся? Знову закортіло?
— Я, я... — тільки встиг промимрити переляканий комендант.
Ожигов обкрутив його навколо себе, підвів до дверей і з такою силою пхнув, що той, відчинивши головою двері, вилетів на подвір'я.
— Що ти наробив? — з тривогою запитав хтось. — Тепер лиха не обберешся.
— Нічого, — спокійно відповів Ожигов. — Чого продаєш дрижаки? Ну, а тепер спати. Ходім, друже, — взяв Павла за лікоть і повів до дверей.
Уже за ворітьми їх наздогнали Віктор Краніхфельд та Володимир Іванович. Якийсь час ішли мовчки.
— Негарно вийшло, — заговорив Віктор. — Не довели діла до кінця.
— Так, Вітю, трохи негарно, — згодився Володимир Іванович. — Але я думаю, все-таки зробили добре діло. Хaй знають етапники і передадуть іншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
— Навряд, — заспокоїв друзів Ожигов. — Комендант не захоче більше зв'язуватися зі мною.
— І я так гадаю, — підтримав Грабовський. — Хай ще дякує богові, що та жінка оклигала і справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо протестувати проти злочину якутських тюремників.
— І негайно! — сказав Ожигов. — Тому пропоную зараз іти до нас, написати найрішучіший протест і завтра ж розіслати його, куди слід. Перш за все, міністру внутрішніх справ та міністру юстиції, ну й ще директорові департаменту поліції... Згода?
— Та згода, звичайно, — вкинув Володимир Іванович. — Тільки, може, до мене підемо? Моїх хазяїв сьогодні нема, то ніхто й заважати не буде.
— У вас же й сісти ніде, — мовив Грабовський. — А у нас з Миколою цілісінька тобі кошара. Та й хазяїн не стане на заваді. Сам колишній політичний засланець. Волзький моряк.
...Теплої червневої ночі спить невеличке повітове містечко Балаганськ, притулившись до неспокійного плеса великої ріки. Спить тихо, міцно. Далеко воно від губернської столиці — Іркутська, десь понад дві сотні верст. Та вночі ніхто й не заважає... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто знає, що вдень повелять з губернії, звідкіля прийдуть нові ватаги політичних засланців, які новини принесуть вони?
Тільки в одному будиночкові, що самотньо стоїть, як сновида, над неглибоким виярком, блимає світло. Воно немовби змагається з темним проваллям ночі, неначе кличе його на герць. У тому будиночку мешкають нерозлучні друзі Павло Грабовський та Микола Ожигов. Павло диктує, а Краніхфельдова рука старанно виводить букви...
19
Грабовський знав тюрми. Харківська, ізюмська, оренбурзька, бутирська. Страшні вони, що й казати. Але для іркутської, до якої потрапив, не знаходив навіть порівнянь.
Оце тюрма — усім тюрмам тюрма. Вона, захопивши в своє черево людину, мовчки ламає, висмоктує, висушує, аж доки не зробить з неї губку.
Гнітить перш за все темно-сірий колір. Тут усе сіре, наче замулене, — мур з густо понатиканими грибками для вартових, товсті стіни, вузькі коридори, камери, посуд, тюремна обслуга, навіть сонячне проміння, що інколи пробивається крізь грати.
Гнітить тиша. Сірий колір стає ще густіший і важчий від мертвотної мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'яніле. Від цього кров застигає в жилах, поволі висихає мозок, гаснуть очі, глухнуть вуха, тупіють чуття. Здається, залізо не витримало б. А людина витримує. Дивне створіння людина. Все витримує.
Грабовський стоїть біля загратованого вікна, а очі блукають десь далеко-далеко понад засніженими дахами будинків. Нічого вони там не шукають, ні до чого не придивляються. Так собі — блукають.
Уже ніби трохи полегшало. Може, тому, що почалося слідство. Може, й тому, що інколи бачить своїх товаришів. А то ж було...
Серед ночі конвоїри припровадили до тюрми, загнали в камеру і ніби забули про нього. Два рази на день зайде коридорний, мовчки поставить порцію та й зникне за дверима. Ото й усе. Так день у день. Тиждень. Місяць.
Невідомість не тільки гнітила, але й дратувала. За що його заарештовано? Перегортав сторінки своєї "балаганської" біографії, губився в догадках, та ні на чому твердо зупинитися не міг. Протест? Але ж то була правда.
Раз навіть спробував поговорити з коридорним, та сумно закінчилася розмова.
— Чому мені не говорять, за що заарештували? — спитав у тюремника.
Коридорний здивовано витріщив очі і мовчки рушив до дверей. Не стерпів Павло, схопив за плечі:
— Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тікаєш?
Тюремник обернувся, лютими очима зміряв настирливого в'язня і мовчки пхнув його в груди важким, як гиря, кулаком. Грабовський заточився й присів на тапчан. Поговорили...
Більше не допитувавсь.
Гнітила самотність. Важка невільнича самотність. І книжок не давали. Вдень ще якось так-сяк. Цілими годинами, наче тінь, снував по камері, перечитував списані листки невеличкої записної книжечки або перелічував ті, що були ще чистими.
— Як їх мало! Які вони маленькі! — аж жахався, бачачи, що кількість неописаних листочків меншала з кожним днем.
Довго ходить, мимрить губами, підбирає слова, рими, по кілька разів обдумує рядки та цілі строфи. І, тільки знаючи напам'ять найдосконаліший варіант вірша, береться за олівець Пише густо, майже насаджуючи одна на одну малюсінькі букви. Закінчивши писати, ще перечитує, обережно згортає книжечку і кладе до кишені.
Перша частина дня закінчувалася.
Починалася друга — співи. Сидить на залізному тапчані, а голос ллється тихо, задумливо...
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину…
Покинув дівчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана — польова русалка? Вона справді йому подобалась, але ж то були тільки перші порухи серця. Та й хто зна, куди б завело його те необачне серце. Адже стала вона дружиною поліцмейстера. Народниця, героїня...