Скоро рушили. Попереду йшли балаганці, за ними — кроків за сто — карійці. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом, тривожними очима шукав Надію. Сусіди не сердилися, знаючи горе юнака. Самі оглядалися й бачили, як у відповідь на помах картуза над карійцями спалахувала, тріпочучи на вітрі, Надіїна косинка, червона, як надвечірня заграва.
17
Селище показалось раптово. Черідка тесаних будиночків ніби одірвалась від дрімучого лісу, вибігла в поле і враз скам'яніла, з німим подивом розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
— Балаганськ. Балаган...
Незабаром ватага, проминувши перші мовчазні, немовби зачаровані, будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулиці ні деревини, ні тину, ні воріт — тільки самітні будиночки, ніби чиряки на тілі. Якби не сліди босих ніг, не замурзані дитячі лиця, що визирали з маленьких віконець, важко було й сказати, чи живуть у селищі люди.
— Оце так Балаганськ, — вголос міркував Грабовський. — Справжнісінький балаган.
— А ти сподівався кращого? — байдуже запитав Володимир Іванович. — Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би місцем заслання. Та місто не таке вже й погане. Дивись, — він показав рукою на правий берег ріки. — Там навіть двоповерхові будинки. Нічого, жити, видно, можна. Все ж таки повітовий центр. Мені доводилося бувати в гіршому. Суща незамкнута тюрма.
— В такій самотині й збожеволіти не важко.
— Авжеж, не важко. Але збожеволіти всюди легко. Не про це треба думати. Адже тут живуть такі, як і ми, люди. Між ними не збожеволіємо. Поживемо — побачимо. Дивись, нас уже зустрічають.
З хатини вийшов на високих милицях, з білою, як куделя, головою дідок. Притулившись до стіни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там знайомого, а потім тричі перехрестився і мовчки пошкандибав до дверей.
— Дуже, видно, радіє чоловік нашому приходові, — пожартував Грабовський.
Вулиця круто звернула й побігла понад берегом великої річки.
— Он, мабуть, він, — показав Володимир Іванович на сосновий живопліт, за яким маячили довгі будівлі.
Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив з вартовими, ватага вповзла в подвір'я етапного пункту.
Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окіп барака стояли люди. Серед них виділявся високий юнак без сорочки. Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках і буйною лискучою чуприною, він нагадував Грабовському гладіатора, що вийшов на герць.
— Доземний уклін і пошана дорогим гостям! — зарокотав громовий баритон, а на вродливому засмаглому обличчі велетня сяйнула сліпучо-біла стрічка зубів.
— Чолом, — відповів хтось з ватаги.
— А ми всі очі видивилися, мало не посліпли, виглядаючи вас, — продовжував велетень жартома. — Ну, де, думаємо, похапала вас безноса? Аж ви — гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, — розмашисте шарнув повітря рукою. — Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в гостях. Призволяйтеся, чим багаті, тим і раді.
— Спасибі! — відповів той же голос з ватаги.
— Яка сила! Прямо тобі Геркулес, — з захопленням говорив Грабовський, показуючи на велетня. — Та ще й штукар.
— Бачу, ти вже закоханий у нього, — посміхнувся Володимир Іванович.
— Хіба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
Прапорщик зупинив ватагу, повернув її ліворуч і сяк-так підладив. До нього в супроводі запобігливого писаря підійшов молоденький, з чорними тонкими вусиками штабс-капітан. Чемно привітавшись, узяв буру теку зі списками.
Нудна церемонія передачі-прийому арештантів, які мали залишитися в Балаганську, почалась. Капітан викликав кожного прибулого, ставив два-три запитання і показував писареві, до якого барака записати.
Робота йшла повільно. Змучені люди відповідали мляво і плутано. Штабс-капітан нервував, посмикував тонкі вусики. Особливо дратував його тягучий плач дитини.
— Вгамуйте! — кинув на ватагу. — Чого воно скиглить?
— Води просить, — відповіла жінка, притискуючи дитину до грудей.
— Так чого ж стоїш, як на оглядинах? — лайнулися чорні вусики — Іди, хай нап'ється.
Перелякана мати передала сусідці дитину, схопила простягнуту кимось пляшку і побігла до журавля, що стовбичив посеред подвір'я. Витягши баддю, втиснула в неї пляшку.
— Стій! Стій! — струснув повітря лютий голос.
Жінка повернула голову. До неї через подвір'я пожадливими кроками йшов гладкий чоловік у білому кітелі і в такому ж білому, з широкими крисами кашкеті.
Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим надовго доводилося затримуватись тут, і обминали десятою дорогою. Щодня після обіду він, зодягнувшись у літню парадну форму, прогулювався подвір'ям.
Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по подвір'ї, доки не надибає когось із засланців. А надибавши, не допитувався, вихоплював з-за спини палицю і періщив бідного, аж доки той непритомнів. Такий вже полюбився комендантові післяобідній моціон. Зараз був саме час моціону.
— Куди? — показав палицею на пляшку з водою.
— Дитині. Захворіла в дорозі, плаче...
Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жінки пляшку, кинув об каміння, і його замашна палиця засвистіла. Нещасна жінка .згиналася, підіймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась — після кількох ударів простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв розправи. Підбігши до розпластаного безвільного тіла, почав гамселити чобітьми.
— Що він робить, євнух проклятий? — вигукнув Грабовський і прожогом кинувся до криниці.
— За що б'єш?! — закричав і відтрутив кривдника од нерухомого тіла.
З несподіванки комендант на мить остовпів. Як це! Хто посмів? Весь аж зелений від люті, він лише кліпав очима і брижив вузького спітнілого лоба. Та зрозумівши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
Не маючи наміру вступати в бійку, Грабовський спритно маневрував. А комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо комендант, переважаючи силою, поступався перед своїм супротивником вправністю: тільки наляже всіма своїми бебехами, щоб підм'яти під себе, а Павло викрутиться.
Та от Грабовський несподівано зачепився ногою за камінь, що лежав позаду, і комендант навалився на нього.