— Говори, Надю. Я тебе слухаю, — попросив Грабовський по довгій паузі.
— Ти їсти хочеш? — запитала діловитим тоном, залишивши без уваги його прохання.
— Або що?
— Нічого. Хочеш?
— Не дуже.
— Коли їв? Тільки правду...
— Правду? — помовчав, наче пригадував. — Вечеряв.
— Уже?
— Вчора.
— Нема що?
— Є сухарі й цукор, але вдень якось не хотілось.
— Давай змайструємо гарячу вечерю. Кашу. Гайда?
— Тобі забаглося наді мною покепкувати?
— Анітрохи. Почекай-но мене.
Надія рвучко встала, грайливо скуйовдила йому чуприну і пірнула в сутінки.
Скоро повернулася, тримаючи на одній руці пальто, а в другій невеличку шкіряну валізку й казанок:
— Я до тебе ніби назовсім, з усім своїм посагом. Можна сказати, перебралася.
Поклала речі на траву, дістала з валізки невеличкий вузлик і подала Павлові:
— Подивися, якщо такий Хома-невіра.
— Пшоно?
— Учора, коли проходили через одне село, якась старенька дала. Я дякую, відмовляюсь, а вона тільки насупила брови. "Бери, — каже, — бери, в дорозі здасться". Видно, хазяйновита бабуся — до пшона додала ще масла й солі. От тільки паливо...
Грабовський пішов до річки, помацки назбирав на березі торішнього бадилля, знайшов кілька трісок, викинутих хвилями.
Скоро на долині спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотів казанок. Вмостившись біля вогню, Павло й Надія підкладали паливо, помішували в казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива.
— Поглянь, Павле, — показала на річку. — Он бачиш ту хмаринку? Яка вона гарна! Наче в казці.
Грабовський глянув на річку. Там картина справді була чудова: пелена диму, що висіла над течією, не торкаючись її, скидалася на фантастичний вал, облямований світло-сірою гривою. В найближчому від вогню місці, осяяний тремтячим полум'ям, той вал безперервно міняв свої барви, одсвічував найрізноманітнішими, часто ледве помітними відтінками, од ніжно-фіалкових до блідо-рожевих.
— Тобі подобаються літні ночі в степу? — запитала. — Бачив їх до етапу?
— Бачив, Надю, і до етапу, — відповів Павло. Він підклав у вогонь бадилля. — Три роки тому я відбував перше заслання — в своєму селі. Родина в нас велика, батько помер уже давненько. Злидні аж кулаками товклися. А тут ще й мене урядник не відпускає на заробітки. Хоч бери та й пробі кричи. Якось все-таки пощастило найнятися до пана з сусіднього села. Працював на молотьбі — підвозив снопи. Воли круторогі, гарби величезні. Паровик мотає барабаном, молотарка реве, мов навісна, а ми не встигаємо з снопами. Економ кричить, лютує. До вечора так вимотаєшся, що ледве живим привозиш останню хуру.
А ніч також не твоя. Повечеряв чи не повечеряв — гониш воли на пасовисько. Толока, на якій випасалась панська худоба, широка, трава на ній висока, як от на цій долині. Воли понапасаються, лежать та ремигають, а ми, строковики, розкладемо вогнище, ціле багаття, печемо картоплю, кукурудзу. Підлітки стрибають через полум'я. Старі розповідають всілякі бувальщини. Так до півночі, а там, дивись, уже лежать, хто де впав, як побиті.
Я не любив хлоп'ячих ігрищ. Більше вподобляв дивитися в полум'я і слухати стариків. Навіть коли всі вже засинали, ще довго сидів біля багаття і стежив, як воно повільно згасає, похлипуючи райдужними спалахами. І був щасливий...
Вдосвіта хлопці не могли мене добудитися. Тяжко було розлучатися з солодким сном, але я ніколи не каявся, що довго сидів коло вогнища. Та й зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, — він ніби зігріває мене. Так, так. Окрім того вогнища, нічого не виніс я з свого тодішнього бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться...
Довго сиділи мовчки: він підкладав у вогонь бадилля, а вона помішувала кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали зброєю конвоїри — мінялися вартові.
До вечері розбудили Володимира Івановича. Старий дуже здивувався, побачивши Павла в товаристві незнайомої жінки. З'їв кілька ложок каші, подякував і скоро захріп.
Повечерявши, Павло й Надія пересіли ближче до вогню, який вже ледь-ледь жеврів. Знову потекли розповіді, запитання. Все те, що було невідомим, загадковим, коли раніше думали одне про одного, тепер розкривалося, ставало ясним і зрозумілим.
Обоє відчували, що їх давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим ланцюжком була Оксана Петрівна. Вона ввійшла в їх життя, залишила в ньому виразний, наче давня зарубка, слід, якого не зможе ніхто й ніколи стерти. Обоє відчували, що Оксана Петрівна зараз стоїть між ними, зближує, зріднює їх. Від цього робилося затишніше, тепліше.
На тиху блакить неба виплив молодий, радісно усміхнений місяць. Владно махнув рукавом — і м'яка блакить стріпнулася золотими зорями. Узгір'я, долина і навіть сизий вал над річкою посвітлішали, заграли райдужним відсвітом. Легкий вітер тріпнувся між травами, сяйнув бісером теплої роси, доторкнувся світло-сизого валу над річкою, розірвав його на хмаринки і помчав у безвість.
Мовчали. Мовчало все навколо. Навіть вартові, сонно обіпершись на рушниці.
Враз Надія болісно зіщулилась і притулилася до Павла, наче шукала захисту од вітру. Пасмо кіс доторкнулося його лиця. Відчув, як по тілу пробігло щось до болю приємне. Чув трепет молодого тіла, тривожний перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одірвалась від нього, щоб не зробити їй боляче.
Навіть незчувся, як її губи злилися з його губами.
Наче шалений, обхопив Надіїну голову і жагуче цілував щоки, очі, брови.
— Надю... Надю... Надійко...
— Павлику...
Місяць, випливши в зеніт, зупинився, замислений. Зорі тріпотіли золотими крильцями, здивовано підтягували брови.
Вітер лоскотав трави. Радісно воркотіли хвилі, тулячись до теплого берега.
16
Липень промайнув гарячим крилом над землею і розтанув між соковитими травами. Молодий серпень, підперезаний світлим перевеслом, ішов гордою, спокійною ходою, хазяйновито оглядаючи багаті дари літа. Сонце, віддавши весь запас свого вогню, тепер уже не палило, а тільки лагідно гладило поруділу землю.
Частіше стали перепадати дощі. Нижче, якось безладніше закублилися над землею тумани. Широкополі, розмаїті степи, між якими раніш звивалася етапна дорога, залишилися позаду.
Засиніли ліси — могутні, дрімучі, незаймані.