— Яка маруда? — питає Грабовський, підставляючи ліктя старому.
Чоловік тремтячою рукою хапається за лікоть несподіваного рятівника, налягає на нього всією вагою свого розм'яклого тіла й полегшено зітхає.
— Малярія, хлопче. Причепилася, проклята, як до бідного злидні. Видать, і не збирається покидати. Так мордує, так мордує, ніби найнялася.
— Давно вона у вас?
— Вже другий рік. Вчащає, як піп до грішниці. Не встигнеш з нею попрощатися, дивись — знову чолом б'є. Мабуть, уже доконає.
— Треба було не йти, коли знали, що може схопити в дорозі. Відмовилися б, та й годі.
— Відмовитися можна було, — міркує старий, наче сам із собою радиться. — Але й там, у тюрмі, далі залишатися не хотів. Набридла. У вогонь би вистрибнув з неї. Тому й пішов. Навіть чув, що починається приступ, та не сказав нікому. В поле, думалось, вийду, то, може, вгамується. А в дорозі погіршало. Вчора ледве приплівся на нічліг.
— Уже б дорогою відмовилися йти, — наполягає на своєму Грабовський. — Треба було заявити, що нездужаєте, лягли б десь до шпиталю — все ж не тюрма. А там, підчунявши гарненько, пішли б з якоюсь іншою партією Заслання не заєць — не втече.
— Воно-то так, — схвально киває чоловік сивуватою головою. — Та хіба ж послухають? Учора, коли геть вибився з сил, сказав конвоїрові, що далі йти не можу. Він передав прапорщикові, а той вислухав та тільки засміявся. "Хто, — каже, — той? Дурака корчить. Умів бунтувати, хай іде". Не дозволив навіть на воза сісти. Спасибі, знайшлися добрі люди, взяли під руки та й дотягли.
Розговорилися. Володимир Іванович — так звали арештанта — розповів про свої митарства, які вивели його на сибірську етапну дорогу.
Народився він у підмосковному селі. Коли вийшла "воля", залишив рідну оселю й пішов світами, шукаючи ліпшої долі. Так добрів до Орєхово-Зуєва. Там згодом став мотористом на фабриці Морозова.
— Доводилося, може, чувати про нашу фабрику? — запитав Володимир Іванович. — Тепер знають її по всіх усюдах. Доводилося?
— Трохи чув. Так, краєм вуха.
— Краєм вуха, — з докором повторює старий. — А про Мойсеєнка, Петра Онисимовича, теж тільки краєм?
У голосі Володимира Івановича чується неприхована досада.
— Ні, — схоплюється Грабовський. — Про нього чув обома. В Сибіру, здається, зараз?
— В Сибіру. За нашу стачку, бодай їх кати судили. Понівечили життя чоловікові, та ще й якому.
— А ви хіба знаєте Мойсеєнка?
— Ще б не знати. — Пригаслі чорні очі колишнього моториста блиснули гордістю. — Добрий чоловік. Богатир. Прийшов Петро Онисимович на нашу фабрику якось перед жнивами. І його зразу, як бджоли матку, обліпили робочі. Мій брат Лука, Васька Волков стали йому в підпрягу. Він нам піддав згуртованості. Тоді Морозов зі своїми приморозками так розперезався!.. Дійшло до того, що не можна ні ступнути, ні дихнути, хоч живим у могилу лізь. А Петро Онисимович і каже нам: "Стачку треба". Довго готували ми ту стачку, зате й провели її на славу.
Старий помовчав трохи, наче збирався з думками, потім говорив далі:
— Сам губернатор зволив приїхати, коли ми розійшлися. Цар у це діло вплутався. Як не крутив фабрикант, як не лякав губернатор, Петро Онисимович нам одне толкує: не поступатись, домагатися свого. І домоглися. А почув би ти, як він...
— Вода! Вода! — прокотилося з голови до хвоста ватаги і стрепенуло кожного етапника.
За коротку мить розтягнена ватага, підібравши хвіст, вирівнялась у довгу шеренгу і десятками жадібних очей прикипіла до блискучої стрічки. Попереду розкинулась широка, рівна, ніби виткана зеленим шовком, долина
Посередині долини лисніла вузенька річка, на березі якої маячили людські постаті.
Враз шеренга вигнула хребет, метнула флангами, як могутній птах крильми, і затріпотіла над узгір'ям. Зараз вона була схожа на темну хвилю, що з шаленим гоготом котилася згори. Дарма конвоїри різали острогами змученим коням боки, гасали по узгір'ю, ляскали людей шаблями й нагаями, ніщо не могло спинити цю нестримну й грізну хвилю.
От вона докотилася до берега, схрестилась з течією річки і заніміла.
Павло й Володимир Іванович не квапились. Якийсь час стояли на узвишші і стежили за людьми, а потім пішли повагом: хоч Володимира Івановича малярія трохи й відпустила, але він ще чув біль у тілі і бігти не міг.
— Подивись, Павле, яка сила в народі, — мовив, обережно ступаючи. — Захотіли — зробили. Візьми та спини їх. У конвоїрів, бачиш, зброя, а що можуть зробити проти цієї сили. Нічого. Правду говорив Петро Онисимович.
— Правду, Володимире Івановичу, — згоджується Грабовський, підтримуючи старого за лікоть. — Велика сила, але скована вона, не має простору для льоту. От де біда.
— Простір, Павле, не дається, а береться. Силою береться. Добре, що є сила, і простір буде...
Коли зійшли на долину, то люди, які вже вдовольнили спрагу, трохи заспокоїлись. Одні купались або мили ноги в річці, інші, розмочивши сухарі, без дозволу конвоїрів почали передчасну вечерю.
Діти, як метелики, пурхали у високій траві. Вони зривали ніжні ромашки, тендітні голівки кульбаби, борюкалися, здіймаючи веселий галас.
Згори прогуркотів конвоїрський віз і зупинився недалеко від берега. Прапорщик покликав конвоїрів і, розмахуючи руками, щось пояснював їм. Потім вони спішилися, стриножили коней і пустили пастися, а самі вервечкою потяглись до річки.
— Чи не поїсти б і нам, Володимире Івановичу, поки ще не стемніло? — спитав Грабовський, напившись води
Володимир Іванович їсти відмовився, скаржачись на втому. Розстелив шинелю Грабовського, поклав під голови свій засмальцьований піджак і приліг.
— Ти їж, Павле, — зітхнув полегшено, — а я, може, трохи перегодом. Коли ж засну, то не буди, смачніше поснідаю.
Грабовський не наполягав, бо й сам відчував, що після денної спеки їсти не хотілось. Витягнувши із своєї маленької скриньки потертий томик Пушкіна, пішов до річки.
Давненько вже подружив з цим томиком. Ще в московській тюрмі задумав перекласти "Євгенія Онєгіна". Навіть переклав деякі строфи, але вони разом із записками Надії лишились у кривов'язого.
Підкачав штани, встромив ноги в холодну воду і розгорнув книжку. Перед очима тріпнувся коротенький чорний рядок — "В Сибирь". Не раз уже читав цей вірш, знав його напам'ять, але зараз чомусь він особливо привернув до себе увагу.