Тут же легко збитися, заблукати: кілька сіл уже поминули, а перехресних та навскісних доріг — і не злічити. Поля, дороги, села, люди — все нове, невідоме. І цікаве. За півдня стільки світу побачив, а ще ж попереду скільки!
Матвій торік хвалився — їздив у Рясне. Разом з батьком і Тимохою Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обідав у трактирі, їв молочну кашу з білої миски блискучою ложкою, яка дуже пече в губи. Пив солодкий лимонад, купив свистуна, схожого на півника з полив'яним хвостом. Дурна мазниця. Ярмарок, крамниці, блискуча ложка, лимонад...
Подумаєш — Рясне! Побудь ти в Охтирці, отоді й похвалишся. А Павло сьогодні таки буде в ній. І не лише сьогодні. Бо стане бурсаком. Бурсак! Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухівського...
— От уже, слава богу, й місто, — показала мати рукою, коли вибралися на горбовину.
Павлові очі нараз спалахнули й розбіглися по видноколу, намагаючись охопити все зразу — і вогнесяйні бані церкви, і вихрясті садки, і темні покрівлі будинків.
Та скоро вони, очі, згасли, а лице спохмурніло. На тобі — місто. Чувши про нього, мріяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою — звичайнісіньке село. Як і Пушкарне, як і Старосілля, як і ті, що проходили, хіба, може, більше...
Проти крайнього подвір'я спинились — біля криниці з високим журавлем та новою баддею. Перепочили, напилися холодної води і пішли далі.
Павло таки не знаходив дивовиді. Тут майже все таке саме, як і в рідній слободі. Білі хати під житяними або очеретяними стріхами, на стінах півники понамальовані, вікна обведені синькою. Хворостяні тини, дощаті ворота. В подвір'ях — вишні, черешні, яблуні, груші, квітники.
Нема нічого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликові та Марійці? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому півтора року, і вже гарно балакає. А хіба Антін не клянчитиме розповісти?
Згодом вибрались на широку вулицю, і перед хлопчиною почало з'являтися те, чого досі не бачив, — великі дерев'яні та кам'яні будинки з високими й широкими вікнами. Вони не побілені, не обгороджені, якісь насуплені, похмурі, наче сердиті на людей, що проходять байдуже повз них. Далі потяглися лавки, магазини, трактири, заїзди, перукарні. Полюднішало.
Місто.
Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обіч церкви. Вся обгороджена парканом. Міцна брама замкнена. Біля хвіртки стояв добре вгодований хлопець, у якого вже сіялись вуса. Видно, вартував.
— Чого треба? — непривітно перегородив дорогу.
— В школу ось привела, — показала Ксеня Григорівна на сина.
— Звідки?
— З Пушкарного, коли чув.
— Земляки, виходить, — пом'якшав хлопець.
— А ти ж з якого села?
— Недалеко від вашого, з Полівки.
— Чий?
— Дяка Любинського.
— Знаю. Славний чоловік. Як звешся?
— Грицько.
— Тут учишся?
— П'ятий рік, — відповів, закопиливши губу.
— Скінчив уже?
— Ні. У підготовчому класі сидів два роки, два в першому, а тепер починаю другий.
— Чого ж так поволеньки?
— Та... Не дають ходу, — скривився Любинський, але враз повеселів. — Нема куди квапитись. Тут...
— Кому можна віддати заяву?
— Ідіть до смотрителя.
— Де його знайти?
— У флігелі.
Смотритель сидів за столом, на якому лежали срібний хрест, кадильниця та купка воскових свічок. Був такий опасистий, що чорний підрясник на ньому, здавалось, от-от трісне. Очі — булькаті, на потилиці теліпається миршава кіска. Павло мало не розсміявся.
— Що скажете? — поспитав.
— Хочу сина віддати до вас, праведний отче.
Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся з кутка в куток, озирнув торбу за плечима прохачки, босі ноги жінки та хлопчини і знову грузько всівся.
— Не прийму, — проказав, як одтяв.
— Чому?
— Пізно.
— Заняття ж починаються через тиждень.
— І вільних місць нема.
— Як же це?
— Усі заповнені. Через рік приводьте. Гадаєте, все так легко й дарма робиться?
— Дарма? Ми до духовного стану належимо, почесні громадяни. Ледве тримаю на світі п'ятеро дітей.
— Де чоловік?
--— Помер.
— Ким був?
— Паламарем.
— Паламарем! Ха-ха-ха, — розреготався. — Оце так почесний громадянин, хай бог простить. Годі балабонити. Ідіть.
Грабовська сперлась на ріжок столу, аби не впасти.
— Де ж правда на світі, — почала було, перевівши дух, але смотритель не захотів слухати.
— Геть! — розлютився нарешті. — Усім треба жити, кожен хоче щось мати...
Насилу вийшли на подвір'я. Тут Ксеня Григорівна не стримала сліз.
— Чого плачете, тітко? — спитав Грицько.
— Не приймає.
— Не позолотили йому руку?
— Він же не циганка-ворожка.
— А хабарі любить, з мертвого ладен злупити.
— Місць ніби нема.
— Так він каже всім, хто приходить з порожніми руками. Бреше. От же перед обідом приїздив з вашого села Ткаченко, і для його сина місце знайшлося.
— Колупай? — поглянув Павло на матір.
— Так, так, — потвердив Любинський, — вулично його Колупаєм дражнять. Два мішки чогось привіз, такі важенні, ми вчотирьох ледве заперли до смотрителя.
— Де ж візьму такі мішки! — зітхнула мати.
— Поскаржіться владиці.
— Думаєш, поможе?
— Декому помагає.
— Також за хабар?
— Не знаю. Його наш смотритель слухає. Спробуйте.
— Як до нього попасти?
— П'ята хата від церкви.
У передпокої охтирського преосвященства побачили знайомого — попа Гервасія, родом із Старосілля. І в пам'яті Ксені Григорівни промайнуло, наче вві сні, її коротке дівування.
За нею тоді впадали два парубки — пушкарнянський наймит Арсен та старосільський попович Гервасько, вихованець Харківської духовної семінарії. Залицялися, навперейми брали до танцю, стрибали через вогнище в ніч на Івана Купайла, пригощали смаженим насінням, а іноді й цукерками та солодкими медяниками, просили на вінчальний рушник. Вона подала руку наймитові, бо мав гарні брови, був душевний і розумний, а до того ж найкраще на всю слободу співав.
Зазнавши невдачі, Гервасько спершу сердився, навіть погрожував помститись Грабовському. Але згодом одружився з осиротілою попівною на Курщині, посів парафію її покійного батька, став панотцем Гервасієм, нажив родину, і давня сердечна рана зарубцювалася.
Потім не раз стрічалися колишні суперники, однак ніколи не згадували дражливого минулого, навіть заприятелювали. Дізнавшись торік про передчасну смерть пушкарнянського паламаря, Гервасій болісно переживав і сумував. А цієї весни, гостювавши в рідному селі, приходив у слободу, одслужив молебень за чесну душу раба божого Арсенія, навідав і покропив свяченою водою убогу хату багатодітної паламарихи-вдовиці. Тоді ж казав — охтирський владика запрошує його до себе на службу...