— Ні, не цабе. Не туди гнеш. Зараз думаю зовсім не про його писання, хоч воно мені й подобається. Я, коли тобі сказати правду, досі не був його другом та, може, й не буду. Але Павло — серйозна, справжня людина, і в цьому я пересвідчився в харківській та ізюмській тюрмах. Ще в організації він не вражав своєю активністю, на зборах більше слухав, а якщо й виступав, то говорив коротко, скупо. А от коли потрапив за грати, де інші, дуже активні на волі, розгубилися, Павло став душею товариства. Він ще до того арешту побував у тюрмі, знав її порядки і навчав нас, як треба поводитися на допитах. А найголовніше, сам був для нас прикладом спокою й мужності.
— А в чому це виявилося?
— У всьому. В тому, що при розмовах з слідчим не принижував своєї гідності, не вигороджував себе, не каявся, а звинувачував власті. Він був призвідцем і організатором багатьох наших протестів проти зухвальства тюремників і зачинателем нашої голодухи. Вона, та голодуха, була важкою. Дехто вже на четвертий день заволав. На шостий кілька хлопців здали на гальмах і взяли їжу. Побачив би ти тоді Павла. Завжди спокійний, він нараз став лихим. Лаяв, ганьбив легкодухих, називаючи їх маминими синочками. Лише п'ятеро нас протрималися вісім днів, і протрималися, вважай, завдяки Павлові.
— А потім здалися?
— Ні, не здалися. Позадкували тюремники, задовольнили наші вимоги. Після голодовки Павло надовго захворів. Нас усіх згодом повели сюди, а його, ніби навмисно, щоб укоротити віку, відірвали од товариства, замкнули в одиночку і протримали там більше півроку. І думаєш, що зламали? Частково, певно, так: бачив же ти, яким вимученим прийшов. Але годі було їм домогтися свого — приборкати, здолати в Павлові дух, зробити його ручним. Ти, Михайле, познайомся з Павлом ближче, то й побачиш, який він. Словом, його не чіпай. Розмова ця. зрозуміло, тільки між нами. Щоб він її не знав. Домовились?
— Я й не думав доповідати йому, — відмахнувся вже дещо винувато Поляков.
— То-то. Та й на Сигиду не тримай каменюки, бо сам винуватий. Знаєш і те, що ти не перший: уже багатьох таких спритних вона відігнала од себе. Думаю, не ти й останній. Павлове, бачу, також наближається.
13
Павлове наближалося.
З першої прогулянки в московській пересильній тюрмі йому запала в око ця молода жінка. Не знав нічого про неї. Чув від Ромася, що звати її Надією, що до неї линуть хлопці, а вона залишається холодною й байдужою.
Уже кілька тижнів стежив за нею і відчував — з кожним днем вона все владніше вривається в його серце.
Чим саме манила до себе Надія Сигида, не міг поки що збагнути. Якоїсь вражаючої краси в ній, здавалося, й не було. Смагляве лице, на якому, коли сміялась, визначалися ямочки, високе і ясне чоло, завжди задумані волошкові очі, худенька струнка постать — такою була Надія. Виділялися в неї хіба що на диво гарні й чорні, як оксамитові, дугасті брови та пишні, кольору стиглої пшениці, коси. Але навіть не вони вабили Павла.
Вабила якась загадковість. Бачив, що Надія завжди сама й замріяна. Мабуть, носить у серці якесь невтішне горе. Це горе, видно, опанувало нею, і вона, не маючи сил боронитися, повністю віддала себе в його запаморочливі обійми.
До неї іноді підходили арештанти, аби хоч трохи розважити її, але вона просила дати їй спокій. Особливо ж після негідного вчинку Михайла Полякова. Про нього дізнався Павло від Ромася.
— На Сигиду, — казав Ромась, — давно накидає оком наш Михайло. Але з нього поганий рибалка. Йому раків ловити, а не таку золоту рибку, як Надія. Вона й дивиться на нього не хоче, а він лютує, мов навіжений. Якось додумався до того, що, проходячи повз неї на подвір'ї, проспівав:
За гордою Сигидою
Всі парубки чередою.
Цимбалики тнуть, тнуть,
Цимбалики тнуть, тнуть.
— Це Поляков?! — здивувався Грабовський.
— Так, — ствердив Ромась. — Ми з Рклицьким мало не побили його за ту нерозважливу витівку. Стрималися тільки тому, що пообіцяв вибачитись перед Надією.
— І вибачився?
— Поки що ні. Каже, не підбере нагоди.
Розмова ця відбулася позавчора. Сьогодні вона знову пригадалася Павлові, коли він здалеку побачив, як Сигида дала одкоша Полякову.
— Невдячна, — сказав сам собі. — А може, Михайло хотів вибачитися...
Прикра пригода насторожила Грабовського і, здавалося, остаточно розбила його сподівання на знайомство з Сигидою, на те, що він розкриє ту загадку, яка мучила серце і не давала спати ночами.
О серце, серце! Воно наосліп рвалося до невідомої жінки, а свідомість хапала за руки, ноги, веліла спинитися, звернути вбік...
Довго вимірював дві протилежні сили, і нарешті свідомість перемогла.
— Не треба, — вирішив сам собі, — не можна.
Ні, ні, ніколи в світі він не заговорить з Сигидою. Не буде більше думати про неї. Так ліпше.
І перестав думати. Заклавши руки за спину, похиливши голову, самотній блукав подвір'ям. Намагався уявити місце свого заслання, про яке йому сповістили ще в Харкові, — Молькінська інородна управа Балаганської округи Іркутської губернії. Де то вона, та інородна управа? Уже від людей дізнався, що там живуть якути, що мешкають вони не в хатах, а в юртах. Хліба, без якого не живе жодна людина в Росії та на Україні, ніби зовсім не споживають, бо нічого не сіють. Усе це чув, але ні тієї Молькінської управи, ні життя якутів виразно уявити собі не міг.
Як то доведеться йому розлучатися з новими товаришами — трьома Михайлами, а надто з Рклицьким? За ці три місяці перебування в московській пересильній тюрмі він зовсім іншими очима поглянув на Рклицького. Спізнавшись ближче, побачив, що Михайло щиро любить і розуміє художню штуку, сам випробовує себе в прозі; інколи бавиться й віршами. Нахил до позування, картинності, до гри в слова — то лише марка. За нею в Михайлові б'ється гаряче й добре серце. Зараз Павло сам себе нишком картає за колишні темні підозри до Рклицького. Тепер він добре знає, що важко буде розлучатися з другом, а розлука таки неминуча, бо місця заслання в них різні...
За думками й не помітив, як чиясь тонка, трохи нахилена тінь нечутно пропливла по осяяній весняним сонцем землі. Аж стрепенувся.
— Даруйте, прошу, — сам не знаючи для чого й до кого сказав.