Дуже змінилися посланці печенізької каторжної. Згубили свою мовчазність та похмурість, стали балакучими, моторними, жвавішими й веселішими, посміливішали. Сам городовий бачив і чув, як вони, вечеряючи в трактирі, кричали: "Хай живе соціалізм!", "За здоров'я наших соціалістів!" Гарно навчилися нести службу: більше стоять не біля камер, а при коридорних вікнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближається. Наглядач усе це знає: ідеш подвір'ям і бачиш вартового через шибку, а заскочиш у коридор — тихо, двері камер замкнені і печеніги стоять коло них, наче жердки поковтали.
Так, так, Марченко знає, і його іноді охоплює страх — легко можна загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Він же не звірюка безсердечна, а живий чоловік. Має і власних дітей. Хто знає, як складеться їхнє життя, якими стежками підуть, де закінчать ті стежки. От був Брайловський — всього двадцять шість років, тільки жити та бога хвалити — і нема: минулої ночі преставився. Позавчора приїхала його ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню дорогу. Чи витримає, бідна, ті проводи? Тут камінь заплаче.
Ні, ні, Марченко таки не кривдитиме політичних в'язнів. Славні вони люди — письменні, чемні і на всілякі штуки вдатні. От хоч би Ліда Лойко: подивилася наглядачеву дружину, потерла скроні, перенісся — і наче стерла мігрень, аж дома веселіше стало. Або Микола Голосов. Запеклий рибалка. Каже, вміє ловити рибу і доріжкою, і блешнею, і підсакою, і нахльостом поміж кущами. Мастак. А яку сітку зв'язав — не намилуєшся, такої і в Харкові не знайдеш.
Наглядач давненько вже плекає знадливу мрію. Настане весна. Він тихенько, щоб не знав справник, візьме Миколу Андрійовича, і вони удвох майнуть на Донець. Повудять рибку, наварять пресмачної ухи, вихилять, звісно, по чарочці міцної калганівки і набалакаються досхочу. А справникові — дулю, все йому недогода, готовий облизувати начальство і спереду і ззаду, аби вислужитися...
Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Здається, теж наставився туди. Майже місяць уже хворіє. І недуга якась незрозуміла. Ночами рідко спить, їсть трошки-трошки, мов котеня, висох на тріску, з кожним днем тане, наче свічка лойова. Вдень читає, пише або ж лежить на нарах, дивиться в стелю і щось шепче, а ночами... Зайдеш у камеру — змовкне, запитаєш, що з ним — відповідає:
— Нічого, серце поболює...
На вимогу завідуючого ізюмської тюремної лікарні Феоктистова півмісяця тому перевів хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цілих дванадцять днів і прийшов до страшного висновку — в'язень божеволіє, робить, мовляв, якісь недоладні рухи, істерично ридає, впадає в тяжку меланхолію. Недуга затяжна, хронічна і ледве чи піддасться вилікуванню.
Марченко несхитно певен: Грабовський хворий, тяжко хворий, але не божевільний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобі так пожити, як він жив, стільки поголодувати, поспати на цементі, коли б тебе так помордували, так полікували, як лікували його в твоєму арештантському бараці різними мушками та бромом, одірвали від товариства, дошукувалися в тобі психопата, навмисно робили ним, ти б не ридав, не впадав у меланхолію, а ліз би на стіну, заводив скаженим вовком. От же повернувся вчора хлопець до в'язниці, наглядач побалакав з ним і побачив: він абсолютно нормальний, але дуже знервований і змучений. Всю ніч просидів при Брайловському, той і помер у нього на руках...
Уранці всі арештанти і навіть печеніги просили наглядача зробити людський похорон покійному. Він не зміг відмовити — занадто важко все це, подібна смерть за час його нагляду ще не траплялася в ізюмській тюрмі. Звелів пофарбувати і оббити червоною китайкою домовину, покласти в неї нову подушку. Попа не покликав — Брайловський не православний, — а равин не прийде до в'язниці. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловік може все зірвати і лиха накоїти. І виплодиться ж на світ таке нещастя.
...Похорон почався опівдні. Самі в'язні обмили, спорядили товариша в його камері, винесли труну в коридор і поклали на два стільці. Обличчя й руки покійного були бліді й жовті, наче навощені, тільки під очима синіли густі сліди задавненої муки. На білій подушці його буйні кучері здавалися особливо чорними й гарними.
Коло домовини стояли в'язні, а за ними — печеніги. Всі мовчки ковтали терпку жалобу і витирали сльози на очах. Скорботну тишу сколихнув Енгелів баритон. Завжди такий соковитий і дзвінкий, тепер він тужив, ледь-ледь відлунюючи хрипкими нотами:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил,
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил.
— Прощай, Соломоне.
— Прощай, товаришу.
— Прощай, друже.
— Рідна земля тебе не забуде.
— Ми підемо далі тією ж дорогою, і твоє ім'я завжди буде між нами.
Грабовський не міг вимовити слова, упав на груди покійного і застогнав. Михайло Рклицький та Ліда Лойко завели його в камеру і положили на нари. Інші товариші винесли домовину до брами і передали тюремній обслузі.
Всю другу половину дня коридор німував. І в'язні, і вартові тинялися кволі й марудні, немов осінні мухи. Камери були повідчинені навстіж, і ніхто не остерігався наскоку начальства. Так і звечоріло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов відлучилися в місто повечеряти. Куняв тільки один Волков.
Раптом у коридор увірвався справник. Розлютований, зразу кинувся до Волкова.
— Спиш?!
— Вартую, — спокійно відповів той.
— Оце так?
— Погано?
— Що тут сьогодні було?
--— Похорон.
— Хто дозволив?
— Не мав же покійник у камері гнити.
— Демонстрацію, маніфестацію влаштували?
— Прощалися. Хороший хлопець був.
— Хоррроший?!
— Тихий, душевний. Мучився, бідний.
— Замовкни, мурло!
— Мовчу.
— Де Перцов і Филимонов?
— Мовчу.
— Де, я тебе питаю?
— Пішли по надобності.
— Чому камери відчинені?
— Провітрюються, щоб хлопцям краще спалося. Після похорону...
— Зараз же замкни!
— Хлопці просили не замикати.
— Дай ключі!
— Не дам.
— Не даси?!
— Ти мені ніякий не начальник.
— Сахалінщик!!
Волков нарешті також озлився.
— А на мене не кричи, бо я зараз...
Він вихопив з кобури свій револьвер і почав зводити курок.