— Чого ти ходиш? — спитав, і Павло відчув, що голос його ніби трохи окріп, побадьорішав.
— Та отак тиняюся знічев'я, думаю...
— Думаєш? Ох, думай, думай, та не дуже задумуйся, бо воно... Йди-но сядь коло мене.
Павло підійшов і присів на краю нар.
— Про що ж ти, синку, думаєш?
— Та так, про всяку всячину. А оце тільки-но — про того самого Хведора...
— Про Хведора? — здивувався Кузьма. — Викинь ти його, Павле, з голови. Хай про нього думає той рогатий, що в болоті водиться.
— Та воно так, але... Скажіть, чому ж не встигли тоді продати його лахи? Може, прийшов?..
— Хведір? — Кузьма помовчав трохи, наче пригадував. — Прийшов, шибеник. Приволочився на перший день великодня. Такий собі моторний, поправився, побілів. У гарних черевиках, у капелюсі, на руці нова свита, а через плечі невеликі сакви, — ну тобі на прощу зібрався, та й годі. Сів з нами, пообідав, що бог послав, дав дітям цукерків і випровадив їх на вулицю погратися. Коли залишилися ми з ним самі, він каже: "Збирай, Кузьмо, мужиків. Тихо тільки, аби, бува, не взнали пан та староста. Секрет. Зрозумів?.."
Ну й пішов я селом дрочити собак. Від тину до тину, від хати до хати, як найнявся. Аж сором очі мені випікав. Та й страшно ж було: а раптом попадешся старості в руки... Та вже як дізналися мужики, що ходак повернувся і кличе на балачку, то, чуєш, ревіли, наче худоба. З радості. Бо де ж то таки, аж знудьгувалися по ньому. Та й не так по ньому, як по своїх грошах...
Підвечір, хто якими міг стежками, зібралися на царині коло Попової березини. Прийшов і Хведір. "Ну, — питають люди, — був у столиці?" — "Був",— — відказує. "Бачив царя?" — "Аякже, бачив. І царицю-матушку" Розказував, дуже добре приймали його цар і цариця. Кілька тижнів ніби жив у царських палатах, заки познайомився з царськими слугами, великими хабарниками. Так всюди й вимагають: дай, і амба. А цариця, казав, така вже добра, що й куди: частувала його борщем, булкою з урюком і кохвією. Брехав, мать, а може, й правда.
"Ну, а як же здоров'я царя-батюшки?" — цікавляться люди. "Погано", — каже. "А що таке?" — "Спати, бідний, не може. Всенькі ночі сидить на троні, неборака, і все думає, думає, як би народові робочому полегкість зробити. Аж сивіти почав. На трон йому й обідати носять, — каже. — Тяжко йому, бідоласі". — "Чого ж то?" — питають. "Міністри, — каже, — в нього вредні. Він — за народ, а вони — супроти народу. І так кожен божий день і кожну божу ніч. Надивився я, — каже, — на все".
"Прошеніє наше давав цареві?" — питають мужики. <Давав", — відповідає. "Читав він?" — "Читав, — каже. — Як прочитав, то за голову схопився і заплакав. Дай мені, Хведоре, попросив, три дні строку, щоб я подумав. А там забіжи до мене якось так, щоб нікого з міністрів, князів та всяких грахвів не було..."
Цілий тиждень, каже, ждав, поки вибрав мент, щоб коло трону нікого з отих міністрів і князів не було. Тільки забіг, цар швиденько розказав йому все, дав бомагу, попросив заховати і скоріш тікати, щоб, бува, міністри не перестріли і не видерли.
Про царя довго розказував, а там вийняв якусь бомагу з гербом і сказав, що цар дав таку грамоту, щоб нібито бити панів, бо вони заховали царський маніхвест про волю і землю для мужиків, а мужикам підсунули свого несправедливого маніхвеста. В цій грамоті цар радить мужикам не слухати панів, не йти робити на них, а таємно готуватися до повстання. Я, мовляв, буду готуватися тут, на троні, а ви там, удома, запасайтеся дрючками, косами. Коли ж у мене буде все готове, я подам знак. Тоді ви звідти, а я звідси зразу насядемо на панів та грахвів, усіх перетремо, як пір'я, і знайдемо мого справжнього маніхвеста.
Правду тобі казати, Павле, люди наші спершу вагалися, розуміли, що такої славної грамоти, мать, і сам цар-батюшка не зміг би прописати. Але Хведір так умовляв людей, навіть сам перший склав присягу. От і повірили на свою голову. Але ж хто міг знати, що так вийде?
— А що ж вийшло?
— Що вийшло? — зітхнув Кузьма. — Вийшло, Павле, діло, якого ніхто не чекав і не гадав...
Так просиділи ми тоді на царині до пізньої ночі. Там і спілку уклали, і присягу прийняли, і розбилися на десятки, і обрали старших, щоб готувати оте прокляте повстання, та й розійшлися.
І готувалися. Кожен пририхтував собі вила, сапу чи косу. Минув помаленьку Іван Купайло. Мужики почали вже й хвилюватись: чого чекаємо? А Хведір все говорив, що нема знаку від царя.
Коли то якось, саме в обід, як грім з чистого неба, заскочили в наше село солдати. Тут і почалося. Мужиків, як волів на бойню, стали тягнути до управи. А як зігнали всіх, взялись допитувати. Ну, звісно, люди поперелякувалися, в селі знявся такий галас і плач, що страшно було слухати. Та спершу мужики не піддавалися, мовчали. А мій покійний брат Харитон, хай дасть йому бог милосердний щастя хоч на тому світі... — Кузьма зупинився, зітхнув, трохи помовчав. — Харитон, Павле, навіть крик підняв: "Що ви, — гукав, — розбійники, до нас руки простягаєте? Прийде на вас погибель, чума прийде! Скоро ми допоможемо царю з вас шкури поздирати". Та що вийшло з того крику? На Харитона наскочили солдати, схопили сердешного, скрутили дротом руки, і тої ж ночі віддав він богові душу в холодній. Три дні тоді всеньке село молотили солдати. Нікого не минали. Ні чоловіків, ні дітей, ні жінок, ні дідів. "Ми, — приповідали і сміялися, — дамо вам землі. Нате ж, нате! — та все в морду. — Щоб розумнішими були, аби знали, як слухати всяких розбишак... Оце вам за друзів народу..."
Тут-то ми й дізналися, Павле, що нас обманув Хведір, що в царя він ніколи не був, а сам підробив ту бомагу.
Нас, чоловіків, майже всіх на третій день, як сонечко зійшло, погнали до волості, потім далі в повіт, а там — кого куди. Добре тому, хто зразу пішов у землю, йому легше... А от залишись так, як я... — зітхнув Кузьма. — Другий рік, чуєш, Павле, митарствую. Другий рік нужу годую. Другий рік мені щодня морду б'ють. Тільки й відпочиваю, як переходжу з однієї тюрми в другу.
— А що ж, дядьку, з Хведором? — запитав Грабовський. — Де він зараз?
— Де? — Кузьма помовчав трохи. — Не знаю. Більше ми його не бачили. Він ще за два дні до приходу солдатів поїхав у місто і вже не повернувся. Шкода. Як собаку задушили б. А так ще когось турне в яму... Уже коли були в тюрмі, то хтось, буцімто, чув, що його спіймали. Говорили, ніби він зовсім не швець і не Хведір, а якийсь хитрий юриста, і тільки підробився під мужика, аби краще дурити людей. Е, нема що тут, Павле, казати. Не має мужик заступника ніде. Один у нього рятунок — могила. І пани, й цар, і оті, що прикидаються друзями мужика, всі вони тільки за себе дбають і посміхаються в кулак, дивлячись на наші злидні. А мужики гризуться між собою, як собаки. Нема правди па світі. Нема…